Розділ 13

Якби він народився на тисячу років раніше, напевно, був би генієм, а зараз звичайнісінький стартапер.

Якщо у Толі все закінчилось позитивно, то у випадку з колесом такого позитиву не було. Замість обіцяного вакууму утворилося те, що не може містити навіть вакууму. Висловлюючись точніше – нічого. Поки всі гасили молодого механіка, покришка повністю згоріла. Один тільки Ігор поглядом самої безвиході від початку до кінця дивився на тліючі останки гуми. Коли від неї залишилася лише купка круглих обвуглених проводів, все стало ясно. Тут не треба бути професіоналом або видавати себе за нього, як Палич, щоб поставити діагноз. З усіх можливих подорожей це колесо тепер може доїхати тільки на той світ.

Дізнавшись таку невтішну новину, Сєрий негайно відкланявся і посунув у бік траси, розчинившись у клубах солодкого диму власного виробництва. Його приклад наслідувала і жінка, яка пішла своїм шляхом. Судячи з напрямку, той чекав її на автостанції в найближчому селі.

Андрій розгублено стояв на узбіччі, бо не мав фінансової можливості користуватися такою розкішшю, як автостанція. Компанію по розгубленості йому склав Ігор, який в свою чергу не хотів лишати машину напризволяще посеред незнайомого їй поля. Він уже вирішив, що залишиться тут і буде чекати, доки винуватці загибелі колеса знайдуть йому нову покришку.

– Я думаю, що автостопом до Одеси доберуся, а там і Херсон поруч, – почав будувати плани Андрій.

– У мене в Одесі брат айтішником працює, у нього будинок великий, – гордо заявив Ігор. – Давай я йому подзвоню, може, у них переночуєш. Сьогодні ти все одно вже навряд чи встигнеш до Тушина.

– Було б непогано, в полі ночувати перспектива не дуже, на міській лавці теж, – погодився Андрій.

Ігор не збрехав. Власне, навіщо йому було брехати? Він же нічого не обіцяв Андрієві. Міг зателефонувати і потім сказати, що, мовляв, не вийшло, брат зайнятий або взагалі трубку не взяв. Це просто вступна фраза, яку часто використовують в таких випадках, тому що довго або лінь придумувати щось нове. Тому якщо раптом далі по тексту ви зустрінете подібний штамп, просто знайте, що автор, коли це писав, мав обмаль часу або недостатнє бажання. Так ось, Ігор не збрехав, зателефонував і швидко домовився з братом щодо гостьової ночівлі друга. Але був один великий нюанс. Брат знаходився не вдома, він рибалив з друзями на озері в п'ятдесяти кілометрах від південної столиці. Пообіцявши скинути Ігореві геолокацію свого лісового перебування, він запевнив, що буде чекати Андрія, якщо в якості даху над головою того влаштує їхній резервний намет.

– Тільки цей. Ти повинен знати, що він як би цей, – проводжаючи Андрія, невпевнено почав Ігор.

– Що?

- Ну з цих, типу нетрадиційний, зрозумів?

– Педик, чи що? – несподівано встряв у розмову Палич, що досі стояв осторонь.

Друзі презирливо подивилися на працівника СТО.

– Нє, ви не подумайте, я нормально ставлюся, – піднявши долоні і брови до неба, заторохтів Палич, побачивши реакцію хлопців. – Один такий навіть приїжджав колесо міняти, от прям як ви тут стояв, і нормально йому все зробили, як звичайній людині, – будучи абсолютно впевненим у своїй толерантності, продовжував він. – І до речі, грошей взяли ненабагато більше, ніж з будь-якого нормального водія.

– Звучить мов якась прихована гомофобія, – осудливо констатував Ігор, скрививши фізіономію.

– Цілком відкрита, – виправив Андрій. І за якийсь час замислено додав: – Але з іншого боку, якби він взяв менше, ніж з усіх, то це було б ще більшою гомофобією. – Давши співрозмовникам час обміркувати сказане, він повернув тему в попереднє русло. – Коротше, ти не парся, у мене з цим немає проблем, – вже не звертаючи уваги на Палича, сказав він, – я в темі... ну, типу... не в тому сенсі, просто нормально ставлюся. Вони мені подобаються. Не те щоб усі, звичайно, є і погані й хороші, ну як люди, в цілому... ну ти зрозумів.

Він хотів сказати це з якомога більшою байдужістю. І не дивлячись на те, що у нього це не вийшло, Ігор зробив вигляд, ніби нічого не помітив, бо сам не раз потрапляв у подібні ситуації. Колись він навіть вичитав термін для цього стану: емпатична награність індиферентності. Це коли тобі абсолютно байдужа якась категорія людей, але ти боїшся, що тобі не повірять, і награно намагаєшся переконати всіх співпереживати твоїй нейтральності, довести всім, що ти щирий, і запевнити кожного, що люди не діляться на категорії.

– Гаразд, забий. Мій брат зараз скине геолокацію, вони десь на озері недалеко від траси, я тобі перешлю. Але вже зараз можу сказати, що це десь кілометрів двісті звідси в сторону Одеси.

– Нормально, до вечора доберуся автостопом. Побачимося через пару днів і це... з мене вечірка, – не дуже натхненно сказав Андрій, намагаючись посміхнутися.

Розпрощавшись з Ігорем, він тільки був розвернувся в сторону шосе, яке привело їх сюди, як його покликав Палич.

– Друже, дам тобі останню пораду. – Не те щоб Андрій пам'ятав попередні, але механік продовжив: – Якщо пішки, то краще за іншим маршрутом іти. Через двісті метрів візьмеш правіше, там буде грунтова дорога, так можна зрізати з півгодини часу.

Андрій кивнув у відповідь і наступні дві сотні кроків міркував, чи слід вірити людині, яка навчила власного сина підпалювати самого себе. Але оскільки господар СТО не мав жодної очевидної вигоди його заплутувати, мандрівник таки звернув у порадженому напрямку.

Користуючись тишею й часом, Андрій спробував іще раз зателефонувати на гарячу лінію виробника тушонки. З п'яти спроб він додзвонився двічі і обидва рази прослухав спотворену мелодію «Квін». Перший раз витримав п'ятнадцять хвилин, другий – чотирнадцять. На цьому ліміт спроб був вичерпаний, оскільки загострювався ризик розряджання батареї, а отже, абсолютної дезорієнтації.

Андрій йшов грунтовим узбіччям розбитої занедбаної дороги, де за годину не проїхав жоден автомобіль. Після кожного кроку під ногами злітала маленька хмарка пилу, що через хвилину вкладалася назад, так і не дочекавшись вітерця, який бажав би з нею погратися. Пахло дикими квітами, степовими травами і трохи коровою, пахло – літом. На безмежному морі рапсу, що виблискувало жовтизною до самого горизонту, стояв повний штиль. Тільки каркасні опори електроліній скелетами стирчали над полем. Вони доповнювали ледве-ледве вловимий шум трави високовольтним гулом, що монотонно несе мегавати енергії мільйонам незнайомих людей. На проводах безтурботно цвірінькали горобці. Вони безглуздо стрибали з одного рівня на інший, не соромлячись вітру в голові і в крилах.