Розділ 11

Швидше за всіх із кросвордом покінчить не той, хто знає відповіді, а той, хто взагалі не знає, що відповідати.

Поодинокі хмари намагалися захистити землю від палючого літнього сонця, кидаючи дрібні острівці тіні, що швидко ковзали по поверхні і геть не рятували від спеки. У декількох сотнях метрів від одеської траси, там, де гучність бджолиного дзижчання зрівнювалася з гулом автомобілів на шосе, розкинулося жовте поле квітнучого рапсу. Степ розрізала побита односмугова дорога, що з'єднувала село Новоселівка з автотрактом Е95 і всім іншим на планеті Земля. До обіду поверхня дороги нагрілася настільки, що гаряче повітря над нею почало мерехтіти обіцянками ось-ось показати який-небудь міраж. А можливо, вже показувало: за хвилину їзди від найглибшої дорожньої ями на десять кілометрів навколо стояв перехняблений стовп з прибитою до нього потертою покришкою, і якби дув хоча б легесенький вітерець, стовп напевно скрипів би. На шині кривими білими літерами різного розміру було виведено інформативне «шиномонтаж». Під стовпом стояло троє лебедів, змайстрованих з таких самих покришок і пофарбованих такою точно фарбою.

Недалеко від рекламної конструкції розташувався старий контейнер. Без особливих старань і будь-яких капіталовкладень він був переобладнаний на робоче приміщення. Навколо валялися старі колеса, уздовж стіни стояли різного типу домкрати та інструменти. Трохи далі купа металобрухту щиро мріяла знову бути автомобілем: іржава «Газель», що спиралася на чотири колеса без гуми (вона, як видно, і була принесена в жертву рекламному стовпу з його лебединими прикрасами). Вся ця картина чудово виглядала б у фільмі про апокаліпсис, де після ядерної війни не залишилося ні людей, ні ресурсів, людство згоріло в радіоактивному вогні, цивілізація загинула, і абсолютно всі вимерли. Але вимерли не всі. Усередині вагончика сиділи Палич і його помічник Толя,  який працював тут тільки тому, що був сином Палича. Останній був кваліфікованим автомеханіком з розрядом, а Толя вивчився виключно на своїх помилках і рештках батьківської «Газелі».

На стінах красувалися молоді та роздягнені дівчата, які, крім як на фото, жодним іншим чином в це місце ніколи не потрапили б. У кутку тіснилися верстат для прокатки дисків і тазик з водою для ідентифікації пробоїн в шинах. Поруч на стосі лисих покришок сидів Толя і ліниво совав пальцем по екрану смартфона. Не відриваючи очей від гаджета, він раз у раз смикав головою, намагаючись відкинути величезну нестрижену копицю волосся, але за п'ять секунд вона знову  сповзала на очі, закриваючи огляд. Окремо стояла стара шкільна парта, за нею сидів Палич, мізкував над кросвордом та насолоджувався невпинним потоком гарячого повітря від вічно торохтливого вентилятора.

Виглядав Палич як чоловік середнього віку з кризою середнього віку і досвідом середнього віку. Єдине, що у нього було вище середнього, – це вага. Сто сорок чотири кілограми, одягнені в світло-сірий комбінезон розміру XXХL. Предмет одягу зібрався гармошкою в незліченну кількість складок, які надавали Паличеві деяку схожість з чоловічком «Мішлен», мабуть, це й було єдине, що пов'язувало його з якісними автомобільними шинами. Зараз Палич щосили намагався згадати, чи знає він назву найбільшого супутника Сатурна по вертикалі. А оскільки по горизонталі у тихому болоті, як відомо, тунці плодяться, супутник мав би починатися з літери Ц.

Зовні хтось посигналив, Палич вирішив не відривати погляд від завдання. Толя пройшов і визирнув у просвіт відчинених дверей. Там стояли старі «Жигулі» – «копійка», абияк пофарбована яскраво-жовтою фарбою, крізь яку пробивався цілий всесвіт коричневих плям іржі. Помічник механіка про себе відзначив, що зовні машина схожа на гнилу грушу і що така назва фарби дуже гармонійно виглядала б у ряду з іншими лідерами забарвлення автомобілів: мокрий асфальт, баклажан, гнила груша...

– Диски прокатуєте? – крикнули з фрукта.

Толя подивився на батька, той відірвався від кросворду і трохи нахилився, щоб кинути зневажливий погляд через відчинені двері. Оцінивши потенційного клієнта, заперечливо похитав головою і повернувся назад до спроб згадати назву Титана, який в його всесвіті вже майже перетворився на Цитана.

– Ні, паца, робимо тільки фури, – крикнув Толя власнику гнилої груші і поплентався назад вглиб контейнера.

Звичайно, вони катали диски, в тому числі, і такі, як у «Жигулів». Просто Палич рідко брався за подібні замовлення і завжди пояснював це однаково. Не стримався і цього разу, друкованим шрифтом вимальовуючи в клітинках під Ц літери И та Т, повідомив:

– Ну що з такого можна отримати? П'ятдесят гривень? А роботи не менше ніж на двадцять хвилин. Воно мені треба, голову морочити?

– Умгу, – мляво відреагував Толя, таким чином позначивши участь у бесіді.

– Краще дочекатися реального клієнта. Одного, але з нормальними грошима.

– Умгу, – не змінюючи тактики й не відкриваючи рота, відповів син.

– Гривень п'ятсот з тачки треба заробляти! А вони що хотіли? Мені, між іншим, офіс утримувати, – дописуючи А і Н, закінчив Палич.

– Ясно, – в перший і в останній раз у цій розмові відкрив рот Толя, щиро не вірячи в те, що це – офіс.

Покусюючи і без того бувалий олівець, далі Палич розмірковував уже про себе. В житті його багато чого не влаштовувало – рівень податків і ціни на інструменти, орендна плата і якість бензину. Він був упевнений, що є непоганим бізнесменом, але нормально розвивати свою справу тут неможливо. Все тому, що при владі злодії, яких вибрали ідіоти. От якби він сам став якимось міністром або й президентом, у простого народу справи пішли б на краще. Всього-навсього треба не красти. Ну, або брати в міру, хто б не брав? Якщо зізнатися самому собі, він би і сам брав. Але ж не в таких обсягах, як це роблять зараз.

Раптом в його голові почали малюватися картини того, чого б він не робив, якби таки потрапив до керівницької верхівки. Фантазії зображували його розслабленим пасажиром на задньому сидінні німецького броньованого автомобіля, який він не купував би в жодному разі. Навколо машини, наче лебеді, ключем рухалися б поліцейські мотоциклісти, яких би він не став залучати. Кортеж проїжджав повз центральну площу столиці, посеред якої височів сліпучий від сонячних відблисків постамент з його бюстом, відлитим в бронзі. Він у жодному разі не витрачав би державні кошти на це замовлення відомим західним скульпторам. Неохоче уявивши, як на його грудях квітнуть ордени різних мастей і коштовних металів, він був упевнений, що ні в якому разі не опустився б до такого відвертого прояву нарцисизму.