Розділ 5

Кажуть, неможливо винайти машину часу. Брехня. Досить викликати державну швидку, і вона за півгодини доставить вас на сорок років назад.

Ігорів дід завжди казав, що безкоштовна медицина – це те ж саме, що й церква. До її послуг звертаються навіть ті, хто в неї не вірить, а в кінці всі платять гроші. Намагаючись конкретизувати цю думку і звести її до точної вартості виклику безкоштовної швидкої, онук, розглядаючи нутрощі машини, випадково зустрівся очима з лікарем. Погляд чоловіка був настільки проникливим, що всі комерційні припущення швидко відійшли на другий план. Просидівши так іще кілька секунд, пасажир почувся ніяково і вирішив, що в такі моменти треба б зав'язати яку-небудь розмову. Згаявши ще кілька миттєвостей свого життя на пошук актуальнішої теми, ніж сама швидка, він нічого не знайшов.

– Який цікавий і практичний автомобіль.

Лікар сидів по інший бік лежачого Андрія. Це був змучений життєвими перипетіями і не завжди доречними обмеженнями клятви Гіппократа чоловік середнього віку з сивою від побаченого головою. Потертий шкіряний портфель на колінах і гумовий стетоскоп на шиї видавали в ньому людину старомодну з невисоким рівнем заробітку. Ближче до задніх дверей мікроавтобуса стояв молодий санітар, усім своїм виглядом випромінюючи байдужість до того, що відбувається. Як із хворим, так і з ним самим. Усі його професійні амбіції згасли ще в технікумі, коли він вперше почув слово «амбіції», але навіть не спробував зрозуміти його значення.

Зовні над ними вила і виблискувала сирена.

Лікар оглянув інтер'єр, ніби бачив його вперше, і відповів:

– Так, закупили у корейців в 2015-му. Все чудово працювало, тільки незрозуміло як.

Ігор питально зазирнув в очі ескулапові. Той пояснив:

– Рік не могли ієрогліфи перевести, доводилося працювати навмання. Я тільки після восьмого жмурика з дефібрилятором розібрався. – На цьому медик різко замовк, кинув пильний погляд на Ігоря і тільки потім продовжив: – Шуткую. – Тут він начебто поставив крапку, але знову продовжив: – Взагалі не розібрався.

У завченій інтонації читалося, що цей жарт він вигадав дуже давно і з тих пір за першої-ліпшої нагоди видавав за імпровізацію. Проте не сміялися навіть ті, хто вірив у свіжість придуманого. Можливо, справа була в обставинах: людям аж ніяк не хотілося посміхатись поряд з умираючим або стражденним родичем. Але лікаря це не обходило, йому жарт подобався, та і в цілому він любив кепкувати над смертю, особливо тоді, коли нічого не боліло.

– 120 коней і 15 жайворонків, – врізався в розмову санітар.

Багатозначно продекламувавши свою думку, він подивився кудись крізь стіну машини. Ігор відчув, що втрачає контроль над бесідою, якщо взагалі її контролював. Цифри, коні і автомобіль ще якось вкладалися в асоціативний ряд, але він негайно ламався об дзьоби недоречних жайворонків. Єдиною розумною думкою, яка сяйнула в даний момент, було:

– Га?

Лікар відповів зневажливо, напевно тому, що здоровий пасажир швидкої не зрозумів уже другого дотепу поспіль:

– 120 коней – потужність машини. Жайворонки – потужність сирени.

– Приїхали! – пильно дивлячись на Андрія, перебив доктора санітар, після чого повільно перевів погляд на Ігоря, при цьому жоден м'яз на його обличчі не ворухнувся.

Спочатку Ігор подумав, що Андрій помер, потім – що санітар мав на увазі його почуття гумору. І тільки визирнувши у вікно, зрозумів, що вони таки приїхали.

Вуличні ліхтарі теплим світлом вимальовували дев'ятиповерховий силует лікарні, підкреслюючи прямокутні контури кубічної архітектури СРСР. Відповідно до опису, більш-менш розвинена уява читача може зобразити досить живописну картину, а ті, у кого уява ще багатша, можливо, навіть домислять собі черговий музей Гуггенхайма. Але на ділі все зовсім навпаки. Мабуть, найбільш підходящою характеристикою для зображення клініки швидкої допомоги Дарницького району міста Києва буде «непринадна». Тут нема за що зачепитися ні оку, ні хворому, що випадково стрибне з вікна. Здається, лікарня була побудована саме в той період, коли радянські лідери досягли піку своєї містобудівної творчості – найбільш карликового піку в історії архітектури. Будинки тієї епохи настільки нецікаві, що навіть не мають власної народної назви. Судіть самі: «сталінки» є, «хрущовки» є, але немає ні «брежнєвок», ні «андроповок», ні «горбачовок» ні, слава богу (якого тоді теж не було), «чернєнок»...

Тому якщо читачеві все-таки не доводилося бачити в житті нічого подібного, а уявити хочеться якнайточніше, то нехай уявить собі хандру.

Машина під'їхала до спеціального входу хандри швидкої допомоги Дарницького району міста Києва і зупинилася під великим бетонним козирком, який спирався на сірі квадратні колони. З авта викотили Андрія і по потертій підлозі на потертій каталці привезли в кабінет з потертими стінами. На одному з потертих ліжок лежав якийсь безхатько, потертий своїм бродячим життям. Двоє лікарів відразу ж почали міркувати над долею прибулого, разом з ними стояв Ігор і робив вигляд, що теж бере неабияку участь у дискусії.

– Гостра кишкова, – авторитетно повідомив сивий худорлявий медик, який привіз хворого.

– І що? В інфекціонку? – запитав інший, вищий.

– Там нікуди, вчора надійшла ціла зміна дитячого табору і, схоже, на всю свою зміну...

– Тоді давай у травму, він же он голову розбив, коли падав.

– У травмі ремонт, у трьох палатах вікна міняють, – зауважив високий.

Сивий був забув про ремонт, і, по правді кажучи, йому було все одно, куди доправлять хворого. Звичайно, хотілося б тому допомогти, але курити хотілося більше.

– Тоді пиши «судомний напад» і в неврологію.

– Та як скажеш, хоч у стоматологію, але спочатку промиємо, – затвердив другий лікар і почав щось записувати. Санітар мовчки розвернув каталку й покотив Андрія у відомому тільки йому напрямку. Ігор поплентався слідом.

Перш ніж поселити Андрія до палати, у нього взяли кров на аналіз, зробили УЗД і привезли в процедурний кабінет. Там чекала вже немолода, але досить бадьора медсестра. Вона поставила кілька уколів, що трохи полегшило страждання і повернуло хворого до тями. Після чого зробила промивання шлунка, даний захід виявився настільки неприємним, що описувати його не дуже-то й хочеться. Проте сестра, відповідальна за процес, анітрохи не ніяковіла і протягом усієї маніпуляції перебувала в прекрасному гуморі. Навіть у найпікантніші моменти вона не припиняла завзято наспівувати мотив відомої пісні БІ-2 «Острая кішечная, прізрачная встрєчная»...