Розділ 3

Життя як «Приватбанк» – навіть якщо ти йому нічого не винен, воно постійно знаходить нові способи нагадати тобі про гроші.

На рельсах двадцятого століття гриміли трамваї двадцятого століття, уздовж тротуарів двадцятого століття тягнулися висаджені в двадцятому столітті дерева, а посеред усього цього в столітті двадцять першому йшов пригнічений Андрій. Обігнувши велике транспортне кільце, що з'єднувало шляхи фактично всіх відомих людству наземних видів транспорту, він пройшов крізь невеликий, але багатонаціональний ринок з різними продуктами. Базар скінчився досить швидко, і перед нашим героєм відкрився найбільш неописаний через свою непривабливість мікрорайон у світі.

По обидва боки широкої вулиці височіли веселі, як романи Камю, дев'ятиповерхівки, народжені в СРСР. Можливо, за часів їхнього створення який-небудь редактор газети «Червоний будівельник» і захоплювався вершиною архітектурної думки радянської людини, але бачити це зараз було сумно й боляче будь-кому, хто хоч раз у житті чув слово «смак». Навіть незважаючи на те, що змучені щоденним спогляданням тієї потворності городяни давно сховали будинки за високими деревами, піднімати очі до фасадів цього району середньостатистичний киянин зважувався нечасто. Останнім часом був винайдений ще один, більш витончений спосіб боротьби з похмурою забудовою – мурали. Більшість із них являли собою справді цікаві й гарні картини, але в цілому це все одно виглядало, як перлина в коров'ячій блямбі – її помічаєш тільки після того, як вже вступив.

Коли кілька років тому Андрій переїхав до Києва, то найперше зняв півкімнати в одній з цих панельних коробок. Всю пишноту кожного з п'ятнадцяти орендованих квадратів із ним ділив інший квартирант – Ігор. Ігор був шалено радий новому сусідові, оскільки господарі, які жили через стіну, приблизно раз на рік підвищували йому квартплату, і в момент приїзду Андрія вартість оренди стала для Ігоря непідйомною, як мандрівка для пенсіонера. А з прибуттям нового мешканця витрати скоротилися вдвічі.

Вдома нікого не було, власники поїхали на все літо на дачу, а Ігор ще не повернувся з роботи. Жбурнувши рюкзак біля входу, Андрій не роззуваючись сів на диван і, розглядаючи калейдоскопічний візерунок старого килима, спробував думати. Виходило погано, а буквально за хвилину бридко захарчав вхідний дзвінок. Господарі не змінювали його з моменту в'їзду в цю оселю. Раніше він завзято торохтів електричним дзижчанням, але з часом його звук став мерзеннішим за крячання манка для полювання на птахів. І якщо манок невміло пародіював крик качки, то дзвінок невміло пародіював манок.

Відчинивши двері, Андрій побачив кремезного чоловіка років сорока. Гість мав спортивну статуру, дуже коротку стрижку і небезпечно виступаючі вилиці. Його обличчя було у глибоких зморшках, ніби порізане шрамами, хоча насправді останніх не було зовсім. Густі брови нависали низькими грозовими хмарами. Руки, шия і всі інші видимі частини тіла були забиті татуюваннями так щільно, ніби бетонний паркан на околиці великого міста. Та й художня майстерність візерунків здебільшого була відповідною. Крім того, дивував гардероб, гідний російського мафіозі в фільмі голлівудського режисера, який ніколи не бачив російського мафіозі: чорна шкіряна куртка, занадто вільні сірі штани і лаковані чорні туфлі з тупим носком. Після першого ж звуку, який видобув цей тип, з'ясувалося що він був, мабуть, єдиною у світі людиною (і книжковим персонажем), який не вимовляв звуку П. Його як міг заміняв К. Це розчиняло неприховану брутальність гостя несподіваною дещицею комічності. Окрім того, в його мові вгадувалася освіта з поглибленим вивченням центральноукраїнського суржику:

– Крівіт. Це я звонив, – сказав чоловік. Після чого дуже різко простягнув Андрієві вітальний кулак, той влучно уткнувся під праве ребро і на якийсь час там затримався. Удар був не настільки сильний, щоб упасти, але достатній, щоб зігнутися і в короткій пантомімічній мініатюрі зобразити букву С. Втім, швидко оговтавшись від несподіваної атаки, Андрій хотів зробити два короткі джеби під дих, потім потужний аперкот у щелепу і на завершення лоу-кік по коліні, але згадав, що робити їх він не вміє, тому лиш розгублено запитав:

– Ви з якого питання?

– З вокроса бабла, яке ти должен, – заявив гість і, оцінивши господаря як антипатичну негостинну особу, увійшов у квартиру без запрошення.

– Це ви дзвонили?

– Ти шо, тукий? Я ж сказав, я звонив, – уже походжаючи по вітальні й розглядаючи обстановку, відповів він.

– Але хто ви? Що я вам винен, за що?

– Ой, не чірікай. А сам не знаєш? Як кредити собирав, вряд лі задумувався. Я викукив всі твої долги банкам, шо ти набрав за коследні кять років і забув вернуть...

Колектор, зрозумів Андрій. Ця сволота заради грошей ні перед чим не зупиниться. Той справді продовжував:

– ... а це 106 650 гривень. З моїми кроцентами, а їх всього десять, обрати вніманіє, я реаліст, багато не накручую, всього с тебе 118 500.

Але гроші зараз найменше цікавили Андрія.

– Що з моєю мамою? – завмираючи, запитав боржник.

Колектор відповів через епоху:

– Та жива вона, я ж не маньяк якийся. Жива, но не для тебе. Ми заблокірували всю связь. Ти не можеш с ней связаться, і вона с тобой тоже, кока не вернеш долг. Имєй в віду, вона нічого не зна, так шо скоро начне нєрнічать і пережівать, а це, як ти, навєрняка, і сам знаєш, взрослим жєнщінам дуже кротівококазано.

– А соц. мережі теж ти зламав?

– Ти коймі, це мої ричагі давлєнія. Іначє як бабкі вернуть? Друзья у тебе, кстати, так собі. Чєтирє чєловєка відклікнулісь тобі комогти. Зібралась обща сума в 13 гривєнь. Армянин, кстаті, тоже наш, і кродавець в метро – дуже качєствєнний сотруднік, дікломований режисер театру, Каркєнка-Карого закончив, – для чогось додав докладний опис мужика з підземки непроханий гість.

– Мене звільнили.

– Тут уже я не крі чєм. Кросто удачне совкадєніє. Ну ти нє кережівай, найдеш шо-небуть колучше і бабло бистрєє вернеш, – кінчив він із мерзотною усмішкою.