Розділ 2

Спочатку ти думаєш, що нічого не знаєш, потім дорослішаєш і думаєш, що знаєш усе. А коли стаєш іще старшим, то ти вже абсолютно впевнений, що не знаєш узагалі нічого, але це лиш у тому випадку, коли порозумнішаєш.
 

Бежеві лляні штани, бежеві мокасини, бежева сумка і футболка бежевого кольору, одним словом, усі відтінки приміської колекції «Літо» повільно просувалися вагоном київського метро. Їхній господар монотонно, але дуже впевнено переконував пасажирів, що пластир – бактерицидний, серветки – вологі, а клей таки супер, хоча для демонстрації стратегічно тримав у руках спінери. Продавцю було років під п'ятдесят, проте зморшкам на його щоках уже далеко за шістдесят, а сивина на скронях і зовсім оселилася в будинку для людей похилого віку. Крім того, він носив два помітні винні бурдюки під очима і мав обличчя кольору червоної гілки все того ж київського метро. Тверда хода, горда постава і вкрай пафосна гортанна вимова говорили про те, що у власних очах він як мінімум несе антибіотики в знеможений чумою середньовічний Лондон.

Десь між станціями «Гідропарк» і «Лівобережна», переходячи від других до третіх дверей вагона, той-що-несе-мешканцям-столиці-життєво-важливі-товари раптово наскочив на нездоланну перешкоду: витягнуті в прохід ноги тринадцятирічного хлопця (насправді точний вік малого визначити було досить складно, тому, судячи з ситуації, що склалася, приблизних розрахунків автора і масової віри у забобони вибір впав на нещасливе число 13). Втім, на перевал Дятлова перешкода ніяк не скидалася, несун міг спокійно пройти повз, більше того, одночасно з ним у проході могли б розминутися двійник Цоя з гітарою, волонтер з коробкою для грошей і дуже худий, але дуже нахабний хіпстер на гіроскутері. Проте Валерій Іннокентійович (а Андрій був певен, що кличуть його саме так) вирішив, що хлоп'я занадто юне для довжини своїх ніг і, підтверджуючи здогадки, досить брутально мовив:

– Ногі убрал!

Тон Іллі Денисовича (може й так) різко змінився. З нібито продаючого він перетворився на нібито повчальний. Хлопець ніг не прибрав, але відповів трохи розгублено:

– Ви ж можете пройти.

– Я говорю – убері ногі!

– Так я ж вам не заважаю.

– Ти слушай, что тебе взрослие говорят, тогда, может бить, поумнєєш,  а когда вирастєш, чего-то добьйошся, баран!

Дві секунди хлопець мовчав, і разом із ним над відповіддю думали всі, хто чув цей діалог, включаючи Андрія. Але той впорався сам:

– Виросту, доб'юся всього і буду пластирі в метро продавати.

Судячи з побуряковілої мармизи, Іван Янович раптово захотів прожити своє життя краще. Результатом виявилася короткозора лють, що спровокувала кидок сумки з важливими товарами в сторону хлопчини, але продавець і тут виявився таким невдахою, що не впорався. За руку метальника зачепився ремінь, що суттєво збило прицільність. У результаті все-найнеобхідніше успішно зістикувалося з обличчям Андрія, після чого під дією тяжіння впало спочатку йому на коліна, а потім на підлогу вагона. Поїзд зупинився, диктор оголосив «Лівобережну», і Петро Миколайович стрімко розчинився в станційній юрбі.

В житті Андрія бували різні випадки, коли він відчував неприємності різними місцями організму, але ще ніколи – щокою. Вона боліла. Пасажири навколо продовжували байдуже дивитися концерт, і ніхто не планував порушувати цю традицію. Взагалі складається таке враження, що в вагонах метро ​​сучасний люд переноситься кудись у готичну давнину, на площу брудного містечка. Посередині встановлено палю, і на неї за якусь провину саджають простолюдина, а люди з в'ялим інтересом дивляться та роблять припущення, чим це скінчиться. Серйозно задуматися, то постав у годину пік посеред вагона заточену колоду і настроми на неї людину, то активно відреагують тільки ті, кого це торкнулося особисто: «Е-е-е, мудило, кров'ю своєю на мене не капай!», «Молодой чєловєк, подвіньте свойо брєвно, оно мнє перекриваєт доступ к поручню», «Чого ореш, мов тварина? Тут, між іншим, люди їдуть!» І так далі, і тому подібне.

Андрій вийняв телефон і включив фронтальну камеру. Через усю праву щоку, як річка Міссісіпі вздовж штату Міссісіпі, тягнулася глибока соковита подряпина і впадала в ямку на підборідді. Кумедно, але одним з її винуватців був пластир, покликаний лікувати, а не калічити. Одна його упаковка валялася біля ніг Андрія, інші були вже ретельно зібрані сторонніми спостерігачами. Він підняв паперову коробочку і почав акуратно заклеювати щоку тим, що лежало всередині. На думку чомусь спав слоган: «Пластир бактерицидний! І поб'є, й загоє».

Андрій вийшов на «Дарниці». Від вуха і до підборіддя неакуратною стрічкою тяглися тканеві медпрепарати тілесного кольору. Здалеку вони скидалися на великі шматки шкіри, через що вигляд їхнього носія ставав досить зловісним, набуваючи схожості чи то з зомбі, чи то з кузеном Толіком, у якого від народження не склалося з зовнішністю та імунітетом на вітрянку.

Проте лякало це явно не всіх – у переході вічні амбасадори спортівок «Адідас» прохали цигарку, а бабусі на сходинках завзято припрошували купити помідори.

Відразу за виходом з метро крізь великий каштановий парк віялом розходились кілька тротуарних доріжок. Уздовж них стояли хиткі дерев'яні лавки, колись пофарбовані синьою фарбою, потім зеленою, а потім коричневою. Кожна з фарб облупилася від часу, оголивши всю історію. Якщо вік дерева можна порахувати за кількістю кілець на зрізі, то вік парку, в якому воно стоїть, легко дізнатися по шарах облізлої фарби на його лавках. Цей абсолютно точно був старим.

По одному з тротуарів Андрій відійшов метрів на сто від підземки і тут відчув слабкий ляпанець по плечу, одразу згадавши стародавню східну мудрість: «Якщо тобі плюють у спину – значить ти попереду». Ось тільки адаптувати її до ситуації ніяк не виходило. На чорній футболці красувалася свіжа голуб'яча мітка біло-сірого кольору, і за логікою потрібно було б сказати: «Якщо тебе обгидили – значить ти знизу». Поміркувавши ще мить, Андрій дійшов висновку, що вигідно виправдати таке положення чимось новим не вийде, тому звернувся до класики і вирішив: до грошей. І тут почув: