Розділ 1

Все буває так як буває, інакше буває рідко, однак теж трапляється.

Колись дуже давно книжки починали писати саме з цих слів. Окрім них, найчастіше вживалися казкове «в тридесятому царстві» і двозначне «одного разу». А ще в ті часи вважалося, нібито світ плаский і тримається на трьох слонах, що стоять на гігантській черепасі, яка рухається десь у порожнечі. Якщо ж таки припустити, що він і є плаский (а адептів цієї думки досить багато, переважно у місті Мелітополі та інших боксерських клубах країни), то тепер він напевне стоїть на трьох величезних офісних центрах, що стирчать посеред неосяжного платного паркінгу, який плине всередині безрозмірного рекламного відеоролика.

Офіс – один зі стовпів сучасної цивілізації. Він одночасно її фундамент, її каркас та її вертолітний майданчик. Все, чим займається людський вид, замкнуте на офісі. І це відображається в будь-якій нині відомій галузі. Візьмемо, наприклад, такий важливий для нашого техногенного світу ресурс, як нафта. Вона видобувається з надр землі, обробляється і перетворюється, скажімо, на кулькову ручку. Ручка знаходиться в пластиковому настільному пеналі, до речі, теж з нафти. Пенал разом з рештою канцелярії (ви в курсі з чого) ставиться на пластмасовий стіл (див. попередні дужки). Стіл стоїть у кабінеті, який, в свою чергу, тримається на бетоні з плексигласу, що виплавляється з усім відомої чорної субстанції.

Кілька кабінетів створюють офіс, а кілька офісів – офісний центр (в якому, до речі, цією нафтою й торгують). З останніх складаються міста, а з міст – країни. Ось так весь світ складається з офісів.

У кожної поважаючої себе людини повинен бути офіс, а в кожному офісі повинні бути люди. Якщо ж офіс не належить персоні особисто, вона мусить мати там робоче місце. Щоб приходити туди і виконувати свої безпосередні обов'язки: курити, пити каву і виглядати сонною. Ввечері за пляшкою вона бадьоро розповість друзям з інших офісів, як круто їй живеться у себе в офісі.

Якщо поглянути на статистику в цілому, то можна сказати, що в офісної людини (людину розумну, тобто гомо сапієнс, теж давно треба перейменувати на людину офісну) дуже дивне й неоднозначне ставлення до своєї робочої обителі. Вона її одночасно обожнює й ненавидить. Коли людина довго працює в офісі, то починає відчувати до нього огиду: годинами серфить соціальні мережі, щоб хоч на хвилинку забути, де вона є; думає, як би швидше піти додому, і перманентно мріє про п'ятницю, коли нарешті можна буде два дні не повертатися на роботу. Але варто звільнити людину з офісу, як вона негайно поринає в депресію, сильно сумує й неодмінно починає шукати собі новий офіс.

Ось один з таких типових офісів, а ось до нього стрімко заходить молодий чоловік без вищої освіти, але з високою життєвою метою. Йому близько тридцяти. Худе обличчя, каштанове волосся, карі очі й приваблива усмішка. Чорна футболка з креативним, як він сам думає, принтом і джинси, які пошили, щоб тут само й зістарити. Той, хто коли-небудь називав його зовнішність незвичайною, або брехав, або тільки-но приїхав з далекої острівної країни десь в Океанії, де ніколи не було ні інтернету, ні слов'ян. Молодого чоловіка звуть Андрій, і він ніколи не зустрічав людей з Океанії.

Останні десять років свого життя Андрій подорожував по сторінках сайтів з вакансіями на будь-які смак, зарплату і вміння. На цій довгій дорозі йому довелося подолати усе: від монотонних переривчастих ліній роботи охоронця в магазині два через два до лежачих поліцейських у вигляді облави податкової на юридичну фірму, де він значився помічником адвоката. Але найчастіше його подорож зупиняли самі керівники підприємств, на яких він працював. Андрій мав справжню людську харизму, але аж надто короткочасну (харизму одного тижня, якщо хочете точне визначення). У цього хлопця всі закохувалися з першого погляду, завдяки чому він беззастережно перемагав на будь-якій співбесіді. Однак через тиждень спливали його лінь і нехлюйство, що заважають робити все, крім як робити нічого. І тільки через сім років мандрів від спеціальності до спеціальності він потрапив сюди. У велику мережеву компанію, складна структура якої починалася десь у лондонському хедофісі, а закінчувалася тим, що корпорації такого масштабу просто не здатні помітити нероби у себе на балансі, тому тут він працював уже три довгі роки.

Андрій перемахнув через турнікет прохідної і, піднявшись на ліфті, уперся в оборонну стіну стійки ресепшену, де на нього чатувала сторожова секретарка.

– Братишко! Знову спізнився? Я все доповідаю, так і знай, – вкотре заявила білявка.

– Марин, – застосовуючи свою посмішку, приправлену згаданою вище харизмою, почав Андрій, – може, не треба?

– Я не можу тебе прикривати вічно, рано чи пізно влетить і мені. Так що досить.

– Давай так. Сьогодні ще прикриєш, а наступного разу, коли я спізнюся, ти того ж вечора вечерятимеш у Монте-Карло!

– Ой, іди ти, – трохи зніяковіла дівчина, відкинувши світлий кучерик.

– Клянуся, – абсолютно серйозно дивлячись в очі секретарці, вимовив Андрій, спочатку вона зустріла його погляд недовірливо, але поступово вираз її обличчя почав змінюватися.

– Домовились? –  так само переконливо продовжував він, простягаючи руку.

– Домовились, – обережно відповіла секретарка, скріплюючи угоду рукостисканням.

– Еге ж, «Монте-Карло» – кафе в Броварах, – раптово встряла бухгалтерка, яка вже півгодини розмішувала цукор у вистиглій каві. Секретарка повернулася до неї:

– Він що, тобі вже пропонував?

– Ні, я сама з Броварів.

– Ах ти ж... – тільки зірвалося з губ секретарки, але коли вона розвернулася, Андрія не було.

Він сидів за робочим столом і роздивлявся опенспейс, в якому працював останнім часом. Сумні столи, нудні стільці і меланхолійні перегородки між ними. За кожним з цих столів сидить працівник, на голові у нього навушники з мікрофоном, а перед його очима монітор світить картинкою, що складається з хвилеподібного зеленого лану і блакитного неба. Всі вони про щось розмовляють, але не один з одним, а з кимось тим, кого чути тільки в динаміках.