XX

Міцно вхопившись штангами за дроти, по міському бульвару, немов старий олень та пискучий джміль, неквапно рухався київський тролейбус. Як справжній старожил, рогатий завсідник каштанових доріг поводився нахабно, заносив зад, ігнорував машини, сигналив, якщо спізнювався, і круглими очима постійно шукав чергову зупинку. 

— Скоро виходимо, — зрадів мірошник, незвично скований бюджетним костюмом. — Глянь у вікно! 

Він злегка штовхнув плечем похмурого хлопця, який з інтересом розглядав пасажирів дивовижного транспорту. 

— Це і є той військовий ліцей, про який говорив директор інтернату. Справжній красень! — захоплено сказав чоловік, нагадуючи нареченого в дешевому вбранні. — Ну, поглянь же туди. 

Кремезний чолов'яга витягнув руку вперед і його куций рукав задерся ледь не по лікоть. 

— Ех, дарма я одягнув цей єдиний і безглуздий костюм, — пожалкував той і знову взявся за своє: — То ти поглянеш чи ні? Адже ми вже приїхали. 

Тим часом гальма завзятого рогоносця неприємно пискнули й він став, як укопаний. 

— Чуєш чи ні? Нам треба виходити, — стурбувався психологічним станом Тіма мірошник і про всяк випадок крикнув: — Водію, будь ласка, зачекайте! Тут майбутній офіцер вагається виходити. 

Дійсно, скований страхом перед незвіданим, хлопчина був, ніби прикутий до м’якого крісла, не дозволяючи собі поглянути у вікно. Однак кмітливі пасажири міського тролейбуса, пенсіонери, допомогли прийняти доленосне рішення. 

— Виходь уже. Чого боїшся? Тут нема нічого страшного, — заговорили вони по черзі. 

— Військовий — це почесна професія. У тутешньому ліцеї з тебе зроблять справжнього чоловіка. Підведи очі, таке зрідка побачиш. 

— Обережно, двері зачиняються! — почав прискорювати перебіг подій пунктуальний водій і, поглянувши на годинник, ледь не зрушив з місця. 

— Бігом! Бігом! Бо доведеться йти пішки, — загорланив переляканий мірошник і, сподіваючись, що сирота побіжить за ним, вискочив на тротуар величезного проспекту. 

— Що це? 

Наздогнавши свого супровідника, Тім захопився громіздкою спорудою з низкою білих колон і грандіозним пам'ятником посеред затишної площі. 

— Що це? — повторив кудрявець, вражений рубіновим кольором триповерхової будівлі, зовсім не схожої на придуманий об'єкт страшних уявлень у центрі таких самих надуманих військових дій. — Отже, тут ніхто не воює… 

З полегшенням хлопчина посміхнувся та, уп'явшись на грандіозний пам'ятник, упевнено додав: 

— Я так і знав, дітей на війну не беруть. Їх спочатку вчать їздити верхи, махати шаблями та лише потім відправляють боротися з ворогами. 

«Жу-жу-жу! Жу-жу-жу…» — і рогатий тролейбус почав зникати на міських просторах. 

Здивований мірошник запитав: 

— Що означає їздити верхи та махати шаблями? 

— Ну як же? — округлив очі Тім. — Он дядько верхи на коні з шаблею. Значить, тут навчають кінної справи та фехтуванню. 

— Стривай, — здивувався логіці хлопця власник куцого піджака. — Усе трохи не так, як ти думаєш. Може, колись тут і вчили кінної справи або фехтуванню, але зараз все по-іншому. У майбутньому зможеш вибрати професію справжнього офіцера. Хоч щодня розтинатимеш, приміром, на танку. 

— Мамо, а я стану офіцером? — твердо крокуючи повз зупинку, запитав хлопчина. 

— Звісно, любий. Ось закінчиш ліцей, станеш курсантом військового інституту, а потім уже офіцером, — відповіла задоволена рішенням сина жінка і занепокоєно додала: — Хутчій, бо нам ще документи подати та півдня в черзі простояти. 

— Значить, кататися верхи не будемо, — засмутився Тім і здивовано подивився на натовп біля невеликої будівлі зі шлагбаумом і колонадним портиком, що слугувала контрольно-пропускним пунктом до ліцею. — Виходить, усі ці хлопці хочуть бути офіцерами й вдосталь кататися на танках? 

— Не без того, — погодився чолов'яга. — На танках, бронетранспортерах, винищувачах, військових кораблях, як душа забажає. Утім, час покаже і, коли ти закінчиш ліцей, зрозумієш — йти далі чи обирати цивільну професію. Головне, щоб від тебе була користь державі. 

Попри цікаве пояснення Тім усе одно засмутився відсутністю можливості поганяти на коні, хоча величезна територія військового ліцею це дозволяла. 

— Тепер йдемо, подамо документи? — остерігаючись негативної відповіді хлопчика, делікатно вимовив скований безглуздим костюмом громила і про всяк випадок підсолодив: — До сиріт тут особливо не чіпляються, повинні взяти без проблем. Тож, не хвилюйся. 

— Гаразд, ходімо, — несподівано ствердно кивнув головою кудрявець і рушив до натовпу біля контрольно-пропускного пункту. 

За парканом з’явився загін ліцеїстів. 

«Красені», — подумав Тім, зворушений білосніжними костюмами. 

Милуючись жовтими аксельбантами на плечах струнких хлопців, які злагодженим кроком немов змушували алеї зрілих лип здригатися від захоплення, подумки додав: «Справжні офіцери!». 

— Діти явно готуються до параду, — тільки й встиг сказати не менш здивований мірошник, як дорогий «Мерседес» жваво повернув з бульвару і миттю збив сироту.