XVIII

Пронизавши щільну стіну стрімкого водоспаду, Тім каменем звалився в каламутну річку і, на щастя, не потрапив під лопатеве колесо водного млина. 

— Дивіться, у річці хлопчисько! — чимдуж закричав білий, як снігова людина, кремезний мірошник, на пів торса визираючи із вікна старої гідроспоруди. — Його зараз проковтне безодня. Ловіть бідолаху — інакше все! 

Він повернувся до директора замкового інтернату, який стояв біля річки в задумливій позі. 

— Ви мене чуєте, пане королю? — приклавши долоні до рота, ніби рупором, продовжив гукати мірошник. 

Як не дивно, але останні слова стурбованого чоловіка змусили власника оксамитової мантії спішно закрутити головою і втратити золочену корону. 

— Що ви робите? Там же хлопчисько тоне! 

Працівник водного млина отетерів, спостерігаючи за тим, як ще з вечора переодягнений у королівські шати директор ганяється за короною, що постійно відскакує від його гостроносих черевиків. 

— Ех, — розчаровано видихнув він і прямо з вікна стрибнув у річку. 

— Мамо, тату! Де ви?! — борсаючись на стрімких хвилях кам'янистого потоку, заволав Тім, ще занурений у момент трагічної загибелі родини. — Я вас не бачу… 

Він тривожно окинув поглядом потьмянілий від часу дерев'яний млин з вижовклим на сонці глиняним дахом. 

— А це що за монстр? 

Укотре піднявшись на пінистий гребінь каламутної води, бідолаха здригнувся і знову пірнув, ніби сховався від страшного вигляду лопатевого колеса. 

— Тату, невже це ти? Як я радий тебе бачити! — спираючись від щастя, намагався закричати Тім під водою, ледь не захлинувшись, і був врятований чолов'ягою. 

«Хап-хап-хап» — жадібно заковтнув повітря майже потопельник і, вгледівши дебелого дядька з потужними руками, знепритомнів. 

— Гей, дивись мені, не помри, — занепокоївся рятівник, починаючи швидко витягати хлопця на берег. 

А коли впорався із завданням, злякано заторохтів: 

— Прокинься, чуєш? Прокинься! 

Він тричі ляснув сиротину по обличчю. 

— Ти звідки тут узявся? Чуєш? Звідки? — нахилившись, продовжив добиватися відгуку більше не схожий на снігову людину чоловік у сірій робі на підтяжках. 

— Де я? — виплюнувши воду, стомлено вимовив Тім і розплющив очі. — Що тут відбувається? Куди поділися ченці? Де мої батьки?

— Так, схоже, тобі потрібен лікар. 

Мірошник зрадів поверненню до життя хлопця. У цей момент до них підійшов наново коронований директор інтернату. 

— Хто це? — примружився власник пурпурової мантії з оздобленими шовковим хутром краями та прозрів: — Ось, де ти. Я тебе шукав, усіх на вуха підняв, а він наче крізь землю провалився. Чортеня паршиве! Ти не просто мене образив і забруднив костюм, а й змусив ризикнути — зустріти губернатора в образі короля. До того ж порушив наказ — втік із вежі. На тобі, негіднику! 

Він ткнув гостроносим черевиком нещасного бідолаху. 

— Почекайте, стривайте, — заступився за кудрявця мірошник. — Це ж добре, що хлопець змусив вас надіти мантію. Вона вам личить! 

— Що, правда? 

Псевдокороль самозакохано поправив золочену корону. 

— Слава Богу, губернатору вона теж сподобалася. Він на мене весь вечір ревно дивився. Але навіщо хлопчисько крізь землю провалився? — директор знову взявся за своє. 

— Вибачте, — піднімаючись на лікті, сказав Тім, — я не винен. У вежі почалася метушня, а коли тріснула підлога, мене затягнуло під землю, де страшенно смерділо тухлими яйцями та було багато мертвих ченців. 

— Смерділо тухлими яйцями? — не дав договорити керівник закладу. — Багато мертвих ченців? Ага! 

Він осяявся і присів поряд з бідолахою. 

— Значить, ось, де вони — цілющі джерела мінеральної води. У лігві духів старої дзвіниці! А ми сьогодні побоялись туди тикнутися. Побачили обвалену підлогу і злякалися. Ну, розкажи, які вони ці джерела? — директор нахилився і потряс спантеличеного хлопця рукою. — Я їх уже багато років шукаю, мрію розбагатіти. 

— Перепрошую, — обережно промовив заінтригований працівник водного млина, — це ви зараз кажете про ті джерела, що пів століття тому знайшли в каменоломні колишні власники замку? 

— Авжеж, — недовірливо промовив директор. — Але ти тримай язик за зубами, бо миттю без нього залишишся. Ніхто, крім мене, про це знати не повинен. То які вони ці джерела? 

Псевдокороль повторно потряс мовчазного хлопця. 

— Якщо чесно, я жодних джерел не бачив, — задумливо відповів Тім і присів. — Можу сказати тільки одне: у печері під водоспадом жахливо смердить ченцями, аж дух забиває. 

— Чудово. Хто б міг подумати! — задовольнився директор і, поглянувши на водоспад, сказав: — Значить так вони вас сховали. Тепер зрозуміло, навіщо змінювалося річище водойми. Ну все, скоро я точно розбагатію і жодні духи мені не завадять. 

— А може, вам допомогти у цій делікатній справі? І мені щось дістанеться, — підсунувся ближче до свого начальника мірошник. — Я ж врятував хлопчину. Без нього, ми б нічого не знали.