XVII

Опинившись на вулиці, названій на честь того самого архітектора з бронзи, що з чашкою кави сидів за столиком на тротуарі київського пасажу, Тім покрокував бруківкою до театру імені Франка, який майорів афішами за невеликим сквером. Триповерхова будівля стриманих форм неогрецької архітектури сяяла вікнами прямих та аркових форм, а бутафорні колони в узголів'ї відкритої тераси над центральним входом нагадували фасад храму стародавнього Середземномор’я. 

Однак цього вечора особливо привабливим були якраз не бездоганні форми творення німецьких архітекторів, а кольоровий плакат на весь перший поверх із написом «Повія» та зображенням на ньому симпатичної жінки у скромній сукні. Можливо, саме тому провокаційний репертуар будинку театрального мистецтва не міг залишити байдужими містян, які юрбою чекали можливості потрапити на дебют оригінальної п'єси. 

— Ну, і довго нам ще тут кукувати? — проникаючи у сквер поряд з театром, почув запитання Тім. 

Хлопець охопив поглядом невелику компанію п'яних чоловіків у шкіряних куртках навстіж. 

— Так довго чи ні? — змахнувши пляшкою пива, повторив запитання мордатий мужик і непристойно відригнув. 

— Поняття не маю, — промимрив хтось із його товаришів по чарці й теж вибухнув відрижкою. 

— Здається, ми рано прийшли, — заговорив ще один млявий пивоглот, додавши: — Бачиш, у будівлю ще нікого не пускають. І не факт, що всім дадуть зайти. Ну, крім нас, звісно. Побавимося на славу. 

— Ось тільки закінчимо шліфуватися пивом, так одразу й побавимося. 

«Про що йдеться?», — подумав кудрявець і вирішив зупинитися біля чавунного фонтану, де вже й так було повно людей від малого до великого. 

— О, так-так, забави. Я це люблю! — надихнувся мордатий мужик і підкріпив упевненість колеги: — Згоден, помацати скромну діву кохання та розпусти з афіші дозволять не кожному, адже це не всім по кишені. 

Він дістав із куртки щільно набитий гаманець з грошима і потряс ним у повітрі. 

— Помацати скромну діву? Яку ще діву? Ха-ха-ха! — вибухнули сміхом інші товариші по чарці. 

А найп'яніший на весь загал сказав: 

— Це не скромна діва, це звичайнісінька шльондра. Подивіться на афішу: «По-ві-я». 

Загублений у просторі профан театрального мистецтва членороздільно прочитав великі літери та, єхидно посміхнувшись, додав: 

— Шльондра означає, не більше та не менше. Так, що нема чого соромитися. 

Маленький сквер поряд із театром імені Франка ніби завмер в очікуванні реакції раптом очманілих відвідувачів. 

— Мамо, а що таке «шльондра»? — тримаючись за самокат, запитав хлопчик років дев'яти. 

— Не звертай уваги. Верзуть нісенітницю дядьки, — таким самим приглушеним тоном відповіла жінка з невеличким песиком на повідцю. 

Але хлопчик не вгамувався. 

— Мені здається, що це не дуже гарне слово. 

— Може, й так, — пролунала відповідь і спроба змінити тему: — Нагадай, ти уроки зробив? Завтра у школу. Та й взагалі нам час додому.

— Придурки, нікчеми… Налигалися пива та розпускають язики, — повсюдно зашепотіла молодь. 

— Зовсім страх загубили. І не соромно вам, алкаші нещасні? — досить голосно відреагувала більш зріла публіка. 

А літня жінка в чорному пальті з хутряним коміром не витримала і голосно облаяла сусідів по лавці: 

— Ах ви ж, негідники паршиві, безсоромники червонопикі! Навколо молодь та культурні люди. Хіба можна так лаятися? 

Вона штовхнула чоловіка плечем, мовляв, не сиди та не мовчи, і продовжила наставляти: 

— Йдіть додому, бо зараз поліцію викличу. 

Лихослов ніби завмер в очікуванні розв'язки конфлікту, а відповідь товаришів по чарці тільки підігріла загальний інтерес. 

— Ти чого, бабусю, скипіла? — вилупився на сміливу жінку мордатий мужик. — Зовсім від рук відбилася чи що? Поліцію вона викличе. Я тобі зараз викличу! 

Хмільний товстосум грізно вишкірився на публіку у сквері та отримав адекватну відповідь: 

— За ґрати негідників. Авжеж за ґрати! Нехай їх там розуму навчать. Пояснять, як з літніми людьми розмовляти та лихословити. 

І тут і там розкотився виражений гул. А молодь вирішила не скромничати: 

— Пропоную викупати п'яниць у фонтані, освіжити їхні туманні мізки. 

— Правильно, — схопився на ноги мовчазний чоловік зачинниці словесної суперечки та, відчуваючи підтримку, начванився: — Зануримо негідників, щоб знали, як чужих дружин ображати! 

Захисник почав позбавлятися теплого одягу і засукувати рукава пристойного костюма. 

— Тихо, не треба метушитися, — злякалась надмірної активності чоловіка спантеличена жінка. — Тут є кому руки бруднити об пройдисвітів. 

— Ось тобі на, — розуміючи, що запахло смаженим, смикнувся мордач. — Чому це лихословити? Вам же щойно прочитали. 

Він рукою вказав на афішу і повторив: