XIV

Стара, але досить струнка цегляна вежа з підвісним дзвоном на маківці повністю потонула в сутінках ночі, а її мешканці затамували подих. 

— Нам кінець, — відчуваючи, як у животі, наче кишки намотують на ціпок, заскавчав вихователь і, здавалося не своїм ротом, продовжив: — Незабаром покійний дзвонар з нас душі витрухне і помутить розум. Таке вже бувало і не раз. 

— Ой-ой-йой, я не хочу вмирати, — раптом непроглядну темряву, що віддавала вогкістю і холодком старої вежі, пронизав ще один голос. 

Далі почувся масовий скрегіт зубів, плювки обгризених нігтів, прискорене дихання і навіть пихнув нетактовний звук. 

— О, відчуваєте, як засмерділо тухлими яйцями? — знову, наче не своїм ротом, заговорив вихователь. — Це специфічний запах покійного ченця, років триста тому приставленого сюди дзвонарем. Я багато разів чув, що всі, хто досиджував у дзвіниці до ранку, пам'ятали цей сморід і майже завжди божеволіли. 

— Ми не хочемо бути психами. Не хочемо потрапити в лапи ченцю. Бігти, бігти... Треба скоріше бігти! — від страху, немов прикуті до земляної підлоги, навперебій забубнили в'язні. 

І тільки Тім заперечив. 

— Може, досить лякати дітей? — майже з наїздом запитав боягузливого вихователя хлопець, який ще перебував в ейфорії від сутички з директором. — До чого тут дзвонар? Щойно поряд зі мною хтось лячно насмердів. Здається, на сніданок вам давали несвіжі яйця. 

— Як це насмердів? — огризнувся винуватець безтактного вчинку і під покровом непроглядної темряви продовжив зухвало брехати. — Не правда. Це покійний чернець. Я чув, як він скреготав зубами. 

— Так-так, скреготав і чимось плювався, — підтримав хлопця вихователь. — А ще він важко дихав. 

— Ой-ой-йой, я не хочу вмирати, — знову пролунали полохливі слова. 

А за ними повторення скреготу зубів, плювків обгризених нігтів, прискореного дихання, а також нетактовного звуку. 

— О! Чуєте, чуєте? Знову засмерділо тухлими яйцями, — притулившись до тремтячого сусіда, шепнув вихователь. — Кажу вам, покійний дзвонар поруч. 

— Нема тут ніяких мерців, — починаючи піддаватися навіяному страху, уже не так впевнено промовив Тім і, затиснувши пальцями ніс, гугняво додав: — Брешете ви про ченця. 

— Ну все, тепер нам точно кінець, — негайно скинув із себе піджак вихователь і, намагаючись запхнути голову в рукав, прошепотів: — Душогуб взявся за хлопця, прищемив ніс кігтями. Зараз зі світу зведе. Я починаю дуріти! 

— І я, і я, і я… — ніби пов'язані по руках і ногах нечуваним страхом, забубоніли «в'язні». 

Запах тухлих яєць заполонив вежу. 

— Ой, біда, — з рукава захрипів вихователь. — Чернець викликав підмогу. У дзвіниці вже цілий загін смердючих трупаків! 

— Бігти… Треба негайно тікати! — немов прикуті до землі, на всі горлянки закричали хлопці. 

А дівчата просто заплакали. 

Дитячий ґвалт розбудив тракториста, який задрімав біля вежі, та моментально змусив підхопитися на ноги. 

— Хто? Що? Де? — як обухом огрітий заторохтів голоторс і, діставши з кишені ліхтарик, рушив до найближчого вікна цегляної будови, де тривала словесна агонія. 

— Ой-ой-йой, я не хочу вмирати… 

— Ой, біда! 

— Бігти… Треба негайно тікати! 

— Немає тут жодних мерців, — продовжив гугнявити Тім. 

Він першим помітив вихователя, раптом освітленого з вікна тонким променем кишенькового ліхтарика. 

— Ма-а-а-ма-а... — розгублено промимрив хлопчина більше не стискаючи пальцями ніс. — Це справді чернець з балахоном на голові. 

— Так, це покійний дзвонар. Я ж вам казав, — побачивши на стіні власну тінь у рукаві піджака, обімлів вихователь і відразу залився божевільним сміхом. 

— А-а-а! А-а-а! Він тут, він тут! Біжимо! — нарешті відірвалися від землі діти та, мов одержимі, рвонули на світло ліхтарика. 

— А щоб вам трактор дорогу переїхав, — випалив розпатланий голоторс, опинившись в обіймах першопроходця, що кинувся у вікно. — Ні, щоб він вам усе життя бензином смердів. Бешкетники нещасні! 

Чоловік завалився на спину і закректав. 

— Стійте, бо пізнаємо гнів директора! 

— Ми застрягли! 

— Застрягли! 

Трійка хлопчаків, які утворили у віконному отворі справжній корок, жалібно проскиглила. У темній вежі під божевільний сміх одурілого вихователя почався марний пошук альтернативного виходу. Темна, як смола, й абсолютно беззоряна ніч ніби навмисно огорнула замковий інтернат, щоб спостерігати детективний сюжет за участю безпорадних дітей. 

— Ну де він? Де цей чортовий вихід? 

— Ой-ой-йой, схоже, чернець нас замурував. Я не хочу вмирати... 

— І я, і я, і я… — до мозолів натираючи руки об шорстку цеглу непроглядної в'язниці, гучним голосом затрусили повітря перелякані сироти.

Позбавлений розуму вихователь продовжував істерично іржати.