Маленький горбатий автомобіль з опуклим капотом і окористим поглядом хвацько мотузив щітками та ледве позбавляв лобове скло від липневої зливи, що раптом розірвала хмари. Під нестримним дощем лісова дорога до інтернату для дітей, позбавлених батьківського піклування, перетворилася на ковзанку і з особливим прагненням змушувала малолітражку буксувати.
— Це ж треба таке, небо ніби розридалося, — злякано буркнув соціальний працівник за величезним кермом, втрачаючи контроль над зовсім непридатною для екстремальних умов і дуже втомленою з роками колимагою. — Ось якщо зараз загрузнемо в болоті, навіть не знаю, коли нас звідси витягнуть.
Огрядний чоловік у затасканому піджаку і таких самих давно позбавлених колишнього лоску штанах на всі боки затрусив картопляним носом.
— Слухай, хлопче, — звернувся він до підлітка, який сидів на задньому сидінні та із захопленням колупав очима водяну стіну, дивуючись, як вона, наче сизий туман, ковтала автомобіль. — Може, повернемося? І я віддам тебе в найближчий до міста дитячий будинок. Яка різниця, де сироті навчатися?
— Дядечку… — розгублено вимовив золотавий хлопчик років дванадцяти, одягнений у джинсові шорти, мішкувату футболку та черевики з потертими носками. — Ви ж самі казали, інтернат у лісі — це найкраще місце для таких, як я. Запевняли, там зразкова школа. А мені дуже хочеться навчатися.
— Ну, було таке і що? — роздратовано відказав соціальний працівник, і перегарним писком здув набридливий чубик. — З таким погодним розкладом ми тут можемо наглухо застрягти. Ба навіть гірше — угробити машину, котра дісталася мені у спадок від діда. А нову купити я собі дозволити не можу.
«Пук-пук-пук» — немов реагуючи на відчайдушні слова невдалого господаря, тричі харкнула малолітражка і безнадійно здохла в багнюці.
— Ну ось… Що я казав? — клопітно задерся на велюровому кріслі соціальний працівник і тут же зробив кілька марних спроб повернути до життя свою таратайку. — Усе!
Він зневірився в успіху і, помітивши мокру проріху на стику лобового скла із дахом, голосно вилаявся:
— Чорт забирай, потоп! Тепер ми захлинемося, як твої недолугі батьки.
Умить серце маленького Тіма защемилося від болю. Його супровідник зірвав з голови кошлатий берет і почав затикати ним дзюркотливу дірку.
— І чого я тільки сюди поїхав? Хто мене за язика тягнув? Найкращий інтернат, найкращий інтернат… — заторохтів невдаха. — Яка різниця, який інтернат? Усе одно на хорошу роботу без зв’язків не влаштуєшся. По собі знаю. Тим паче, коли нормальних родичів немає.
Тім ще більше скривився і цього разу заплакав.
— Не рюмсай! — спритно маніпулюючи мокрим беретом, гаркнув чоловік вчорашнім перегаром. — Сльози не допоможуть. Твоїх батьків не повернути. Доведеться тобі дертися самому. Якщо, звісно, ми тут не здохнемо.
Розтривожена рана від несподіваної втрати материнської любові та батьківської підтримки змусила хлопчика затулити вуха руками. Перед його вологими очима промайнули сцени похорон рідних кровинок.
— От не пішли б твої батьки на річку у шторм — не сиділи б ми тут. І мій автомобіль не зламався б, — усе бухтів соціальний працівник.
Сизий туман за вікнами тим часом тільки густішав.
— Вибачте, але ви не знали моїх тата і маму, — пискляво заперечив Тім. — Це найкращі батьки у світі. Щоб прогодувати сім'ю, вони нічого не боялися. І навіть шторм їм не став на заваді. Риболовля — єдине джерело доходу в тому селі, де я народився і жив, доки не осиротів.
— Так-так, — єхидно промовив господар дірявої машини. — Залишився на мою голову, щоб ми тут захлинулися. А чорт із тобою!
Знову соціальний працівник вилаявся та жбурнув мокрий берет під ноги.
— Втопимося так втопимося. Усе одно життя — справжня погань, — з досадою підсумував він і витягнув із кишені залізну флягу з горілкою.
— Дядечку, а може, не треба? Нам ще їхати, — тихо сказав Тім, коли смердючий запах вирвався з-під корка.
— Треба, хлопче, треба, — пролунали у відповідь категоричні слова, а за ними й ритмічний звук ковтання алкогольної рідини. — Хух!
Соціальний працівник спустошив містку тару і завалився на спинку крісла.
— А ось тепер можна розслабитися, — констатував він і блаженно додав: — І нехай хоч потоп.
— Дядечку, — шмигнув носом спантеличений хлопчик. — Ми правда можемо втопитися?
— Правда чи ні, — охочий до випивки суб'єкт заплющив очі, — час покаже. Головне — ми тут надовго. А бісівська трясовина смокче і смокче, гримить, б'є і б'є. Явно зжерти нас хоче.
Хмільний чоловік поніс уже відверту маячню, а потім замовк.
«Яка ще бісівська трясовина? Кого збираються жерти?».
Тім боязко втягнув кучеряву голову у плечі.
— Нам ще їхати…
Очима він уперся в запотіле вікно і, ніби розгледівши там сизе обличчя зубатого монстра, скрутився калачиком.