IX

Одна з найдавніших місцин Києва — Андріївський узвіз, немов весільна фата з кришталевого снігу, іскрився у променях ранкового сонця і, ніби живий, рипів під ногами. 

— Тут треба бути обережним, щоб не зламати ноги, — жалкуючи, що не прихопив шарф, зауважив Олексій.

І, немов підкований олень, продовжив навмисно ковзати бруківкою. 

— Мамо! — гучно вигукнув він. — Може, повернемося додому? Якось не хочеться з гіпсом ходити. Тим більше, що зайнятись чимось іншим я завжди встигну. 

— Не встигнеш, — різко відповіла жінка в хутряній дублянці та норковій шапці, натягнутій по самісінькі вуха. — Ти краще припини дурня валяти, бо справді шию зламаєш. Думаєш, я не розумію, що крім булок тебе більше нічого не цікавить? І тому вдаєш, ніби не можеш іти. Довкола повно народу, ще зіб'єш когось — і біда. 

Дійсно, попри такий ранній час грудневого дня, одне з найпопулярніших місць столиці вже шуміло різноголоссям добре закутаних в одяг туристів, яких невгамовно підзивали до себе продавці. 

— Welkom! Товар на будь-який смак! 

Трохи задубілі лоточники тупотіли ногами й кожен з них нахвалював товар: 

— The best! Купуй, не проходь повз! 

Вони тикали пальцями на вітрини розбірних магазинчиків, де красувалися картини місцевих художників, сувеніри з глини, одяг у національних кольорах, а також багато інших оригінальних речей. 

— Ще трохи й можна покалічитися, — невдоволено промимрив хлопчина, не припиняючи ковзати підошвами. — Та замерзнути, мов цуцик. На вулиці страшенний холод. 

— Я ж тобі казала, одягайся тепліше, — закивала головою власниця іменитої пекарні. — Попереджала, що без шапки в десятиградусний мороз надвір виходять тільки дурні та хвацькі. А ти вперся... Якби могла, завезла б тебе на машині, але тут пішохідна зона. 

— Значить, я хвацько і холод мені байдужий! — випалив Олексій та почав здригатись у демісезонній куртці й не припиняти шукати привід, щоб не йти далі. — Мамо, поглянь, он музей Булгакова і купа школярів біля входу. Зайдемо? Там є на що подивитися. 

Сковзнувши очима по низці невисоких, раритетних будівель, що, немов від холоду, тулилися торцями, жінка впізнала жовтенький маєток з балкончиком над парадним входом. 

— Нам зараз не до цього, — відповіла вона. — Сьогодні ти спробуєш зайнятися чимось іншим, і я з нетерпінням чекаю цього моменту. 

— Діти, скоріше заходимо! — раптом пролунав заклик вчительки, яка супроводжувала школярів, і юрба дітлахів миттю зникла в музеї. 

— Гаразд, як скажеш, — злегка пониклим голосом відказав юнак і безнадійно додав: — Але ж там є на що подивитися. Ми тут колись були з класом. Усередині всі меблі дерев’яні, дуже схожі на наші, тільки білі. Я раніше думав, що вони з гіпсу.

— Авжеж, — посміхнулася мати й уточнила: — І біля музею сидить Булгаков у сніжному вбранні. 

— А мені не смішно, — невдоволено буркнув Олексій, а потім заявив: — Може, я стану письменником? Саме тому мені обов'язково треба в музей! Щоб подумати. 

— Ні, синку. 

Серйозно налаштована жінка враз перервала хлопця і пояснила: 

— Письменники мало заробляють. От співаки, музиканти, танцюристи, актори — тобто всі, хто займається шоубізнесом, живуть на широку ногу. Саме тому ми поспішаємо на перегляд. Замок «Річарда — Левове серце» скоро з’явиться за рогом. Знедавна в його покоях базується один з найвідоміших будинків культури і творчості. Клепаються долі дітей, запалюються зірки. Упевнена, твоя теж засяє. Он він, красень під гострими вежами! — раптом вигукнула власниця іменитої пекарні. 

— Справді, замок, — Олексій відчув, як прискорилося серцебиття. — Дивно, чому зі шкільною екскурсією ми сюди не доходили. Отак живеш і не знаєш, що в тебе під носом. Слухай, мамо, я ж такий раніше в мультиках бачив: зубчасті стіни, вузесенькі вікна, балкончики менше не буває. Значить, шоубізнес... 

Юнак сховав задубілі пальці в рукава легенької куртки. 

— Може, й дійсно воно того варте, — вголос захопився він і уявив, як випікає свої улюблені булки по телевізору.