III

Стрункий чоловік з обвислими щоками, серйозним виразом обличчя і зосередженим поглядом уперше потрапив на очі Тіму в університетській їдальні та одразу справив враження. Звісно, білий кітель до колін, темні стрілчасті штани та строката бандана з вузликом на лобі не могли залишитися без уваги, особливо серед новачків факультету мудрості. 

— ‎От дурень рогатий. Що він собі на голову нав'язав? Ага, і щоки, як у мого бульдога, можна вночі злякатися, — шепталися байдужі до хлібобулочних виробів студенти, коли сорокадворічний Олексій передавав продавчині лотки ароматних смаколиків, а коли йшов геть, за булками збиралася черга. 

— Нічого подібного у житті не їв! А ці з капустою — просто шедевр! 

— Та що там капуста. Ось повидло і мак у цих виробах — аж губи злипаються! — навпаки, хвалили здобу її шанувальники. 

Олексію імпонував підвищений інтерес до продукту, що був дуже популярним не лише в Києві. Завжди підстьобнутий приємними словами, чоловік охоче відповідав на запитання, коментував репліки, а коли не поспішав, міг навіть до когось присісти та побалакати про сімейне творіння. 

— Рецепту булочок з яйцем понад сто п'ятдесят років і найкраще вони виходять у дров'яних печах, — на ходу відреагував на запитання Тіма про пахучі шедеври акуратний пекар. 

Зупиняючись біля столика хлопця, він додав: 

— Щоб ви знали, до цієї їдальні я постачаю випічку вже більш як двадцять років. Це зараз тут сучасний ремонт, стільці з м'якою оббивкою, столи під накрохмаленими скатертинами та викладачів обслуговують офіціанти. Раніше ж, коли мені було років вісімнадцять… 

Олексій демонстративно звів брови та відкрив рота, щоб завершити думку, але не встиг — кудрявець, поглинаючи булку, пожартував: 

— Раніше студенти обслуговували викладачів, прибирали на столах, мили посуд і навіть не мріяли про стільці з м'якою оббивкою, тим більше про офіціантів. 

— Ні-ні, юначе, — затрусив обвислими щоками Олексій. — Це ти надто перебільшив, але мені сподобалося. Колись тут готували у всіх на очах: котлети вистрибували зі сковорідок, супи бризкали з каструль, а огрядні кухарі, немов локомотиви, штовхали одне одного. 

— Ну, так, зараз тут ніхто не готує. Їжу привозять у спеціальній тарі та пахне, як у пристойному ресторані, — погодився Тім і вигукнув: — До речі, можу тільки уявити, який приємний запах на вашій фабриці. Нюхати, не перенюхати! 

Булочник задоволено посміхнувся і все ж скромно заперечив: 

— Боюся, що наше сімейне виробництво складно назвати фабрикою. Це, швидше, хлібобулочний цех компактного масштабу. Але запах там справді шикарний. Чого тільки вартий пряний аромат кориці, ваніліну та золотистої скоринки свіжих виробів. І так уже не одне століття. А бандану ми не просто на лобі в'яжемо, — упіймавши на собі швидкий погляд хлопця, який проковтнув останній шматочок булки, миттю відреагував Олексій: — Це сімейна традиція, яку ще прадід вигадав. Зараз покажу. 

Пекар дістав із кишені шкіряну візитницю, а потім запропонував Тіму картку з номером телефону та зображенням людини в білому кителі, темних стрілчастих штанах і строкатій бандані з вузликом на лобі. 

— Це мій прадід, — гордовито сказав Олексій. — Тепер його портрет — офіційна торгова марка нашого бізнесу. Візьміть, може, знадобиться. Ми не лише поставляємо готову продукцію, а й проводимо майстер-класи на вечірках у кафе, ресторанах і навіть весіллях. Невдоволених не буває. 

— Що, справді проводите майстер-класи? — підводячись зі свого м'якого стільця, здивовано запитав кудрявець. 

— Авжеж, — враз пролунала відповідь. 

— Тоді вже я запрошую вас, — посміхнувся Тім. — Цієї неділі ми збираємося відзначати Гелловін. Буде багато студентів, програма — хоч куди. Однак вечір довгий і займати натовп чимось треба.