II

Громіздка кавомашина на барному столику кухні-студії голосно зашипіла і наповнила скляну чашку кавою, що змусило Тіма трохи відірватися від метушливого збору та посмакувати бадьористим напоєм. 

— Ух, міцна, зараза, — цмокнув губами збуджений хлопець. 

Вхопившись за дерев'яну коробку з османським печивом, він вискочив у передпокій. 

— Нарешті мій улюблений стиль! — зрадів Тім зручним джинсам і в'язаному светру, а взувши кросівки, перетнув поріг квартири. — Хоча вчорашнє амплуа — «африканський пастух» — теж варіант. 

Він саркастично посміхнувся. 

— Не вистачало лише вивернутих туфель. 

Кудрявець зачинив двері та збіг сходами на вулицю. 

«Бах!» — слідом за ним гримнули двері старенького під'їзду багатоповерхового будинку, що змусило місцевих бабусь на дерев’яній лавиці обуритися. 

— Бач, який поганець. Так можна й двері зламати, — забубоніла одна зі стареньких пані в окулярах і сердито поправила тісно зав'язану на голові махрову хустку. 

— Не поганець, — немов капустина в кількох светрах і куртці, заперечила подруга зліва. — Це ж брат Артура. Того самого, що нам задарма цукор привозив. 

Мотрона тикнула пальцем в небо. 

— Ой, як він виріс, не можу натішитися. Синку! — навздогін Тіму закричала вона. — Що ж ти так погано одягнувся? Одубієш. На вулиці ж тільки зима відступила. 

— Дякую, але я не замерзну — сонце шпарить, — чемно відповів хлопець і додав ходу. 

— Що-що, Мотю? Треба зубило? — не припиняючи весь час кивати головою, пискнула третя бабуся на лавці та стала нишпорити в кишенях. 

— Причому тут зубило? От дурило. Зима, кажу, відступила, — невдоволено смикнулась Мотрона і похмуро додала: — Ех, Ревушко, ти знову нічого не розчула. Я ж тобі казала, купи нормальний слуховий апарат, бо так і житимеш глуханем. 

— Що-що, яким ще сухарем? 

— Бог з тобою, — махнула рукою буркотлива капустина й останнім поглядом провела Тіма за ріг будинку. 

— Так-так. Бо-хо-хо-ох, — закректала Ревмира, не полишаючи кивати головою. 

— Стривайте, щось він не схожий на брата Артура, — нарешті відреагувала бабуся в окулярах і підозріло примружилася. — Ходять тут усілякі. 

— Ех, стареча. Це ж треба таке, сісти між глухим і сліпим, — знизала плечима Мотрона та, підвівшись, мовила: — Піду краще додому, зігріюся. А ви сидіть тут під вишнею і женіть ворон від мого палісадника. Я вчора там насіяла квітів — буде гарна клумба. 

Вона окинула поглядом невелику земельну ділянку поряд, з тугою зиркнувши на старі липи, що кронами височіли над дитячим майданчиком, а деякі з них немов намагалися залізти у вікна місцевих жителів. 

— Женіть ворон від мого палісадника, — повторила Мотрона, згадуючи дні, коли дитиною саджала ті самі дерева. 

— Кого, кого гнати? Вороного вершника? — щиро здивувалася глухувата Ревмира. 

— Ні, але він не схожий на брата Артура, — знову взялася протирати свої окуляри підсліпувата власниця махрової хустки. — Той був нижчим і худішим. 

— Ех, дівчата, дівчата, — наближаючись до під'їзду, зітхнула капустина, — це ви стали нижчими та висохлими, як кострубаті очерети. А хлопець підтягнувся і схожий на дорослого кавалера. 

— Що за Валера? Які багети? 

— Кажу, він не схожий. 

Уже в самотньому дуеті продовжили обмінюватися думками бабусі, а Тім забрав машину з паркувального майданчика і попрямував до булочника.