Розділ 12

— Тар, відчини. — скиглив Сарбс, вартуючи її під дверима.

— Мені начхати на всі накази, які ти виконуєш. — вона лежала в ліжку, спритно підкидаючи мізерикорд у повітря. — Що там було з приводу катувань розпеченим залізом?

— Це не наказ. Це прохання Її Високості.

Слухати його не було жодного бажання. Поміщиця розглядала клинок і міркувала, про себе, що станеться, якщо вона втече. Зовсім інше питання, чому Ревільс не спробував її зупинити, невже не помітив хоч і справжню, але ілюзію під своїми ногами.

— Хочеш сказати, повірив, що я взяла із собою срібло, але лишилася без ілюзій? — бубоніла та. — Давай дізнаємося.

На вечерю супровідниця все-таки спустилася, провокаційно залишивши клинок у покоях. Проте жодної реакції не було. Принц смиренно грав роль невідаючого.

Тим часом генерал-майор Імпонега розгублено передавав капітанові, що його геніальний план зірвало переїдання. Рядові їли і плакали, плакали, але їли. І зупинити це порочне коло ніхто з офіцерського складу не міг.

— Що з моїми солдатами? — нервово запитав він у Філо, що увійшов хвилину тому.

— А ти думав, у нас немає запасного плану? — сміявся хлопець. — Очевидно, жменька слуг не змогли б протистояти армії просто так. Але не хвилюйся, ми не нелюди. Їх чекає безсонна ніч, але вранці все минеться. І всіх твоїх знесилених, голодних і переляканих підопічних притисне темна армія.

Тагідо істерично хихикнув. Обдурили, ще раз обдурили. Скільки можна програвати купці цивільних без освіти.

— Звільни мене. — прошепотів той. — Я маю вплив. Я тебе озолочу…

— Заціпся. — перебив хлопчак. — За вашою вказівкою прийшли кораблі і таких як я забрали на флот. Ти знаєш, що людей беруть на флот тільки після двадцяти п'яти років. Знаєш, скільки моїх друзів загинули від ваших куль?

— Знаю. А ще я знаю, що не Імпонег кликав дітей на війну. Ти служиш не тим. Ти служиш злу.

Хлопець дістав з-за пояса пістоль і звів курок. Свинцева куля — не те, що може вбити ельфа. Вроджений захист і хороші навички просто не дадуть синцеві увійти в тіло. Філо, звісно, цього не знав, але й стріляти не планував.

— Через вас ми змушені чинити зло. Я вбивав не тому, що негідник, я захищав свою землю та своїх рідних. Пані Тарен загинула б у облозі, якби не погодилася вступити у бій. Рима не стріляла б у людину, якби їй не погрожували зброєю. А в тебе яке виправдання?

Тагідо смиренно опустив очі, у нього була відповідь:

— Я визволитель. — говорив той. — Моя країна не Екліпсо. Тобі було десять, коли вона з'явилася, правда? Тоді ви почали платити вдвічі більше податків і бити поклони новій величності. Ці території мій батько подарував темряві. Подарував за уявну свободу, хоча світло могло дати відсіч Імпонегу.

— Це рішення нашого короля.

— Кого ти називаєш своїм королем? Гравара чи Респонда?

Хлопець прицілився. Напевно, тому, що не міг відповісти. Цілком ясно до чого хилить бранець. Тоді ці території підпорядковувалися Гравару, але рішення про передачу їх темній стороні було прийнято не ним, а Респондом. Все ж таки п'ятачка темної сторони було мало, щоб відновити межі імперії, а мирний договір — зручна штука. Під твоїм командуванням у бій ідуть піддані іншої країни. Армія зростає та ельфійські технології починають працювати на війну, а території — приємний бонус.

— Хочеш сказати, що темний бік у змові з Імпонегом?

— А ти кмітливий. — посміхнувся той. — Подумай, чому такий сильний правитель, як Респонд, за п'ять років зробив лише сто квадратних кілометрів випаленої пустелі. Чому не закінчив війну, як обіцяв?

Постріл.

— Що, руки тремтять? — всміхнувся Тагідо, щойно куля пройшла повз.

Філо почав перезаряджати пістоль, але відчинилися двері. Рима розгублено подивилася на чоловіків.

— Іди геть. — командував хлопець.

Але вона схопила його за руку, змушуючи опустити зброю:

— Не треба, молю тебе.

— Ти не розумієш, якби не він — все було б добре, ніхто б не напав і ми не були б змушені оборонятися! І тобі не довелося б…

— Яка драма. — перебив їх капітан.

Знову постріл. Служниця здригнулася і заплющила очі. Але знову промах.

— Не муч мене. — Тагідо продовжував так само безпристрасно. — Ти ж не людина, до чого розповіді про флот і твої двадцять п'ять років, це ти і твоя сестричка обвели мене довкола пальця, так?

— Ми працювали разом…

— Ні. — слухати історії про те, як друзі перемагають, бо вони друзі, не хотілося. — Ти і твоя сестра. Ви єдині маги тут. Ніхто, крім вас, не знав про піратів, як і про те, що мої солдати отруєні. Ви самі діяли незалежно навіть один від одного, правда?

Рима розгублено дивилася то на хлопця, то на капітана. Вона чекала, що хтось скаже, що це брехня. Але обоє мовчали.

— Люди нерівня ельфам. — продовжував чоловік, мотузки на його руках ослабли, вузли розв'язалися. — Нам дістався розум, вампірам — сила, лепреконам — срібло… всі мають свої плюси, а що у людей, яких ти захищаєш?

— Доброта. — тихо сказав хлопець, дивлячись на служницю. — Те, чого нам так не вистачає. — він кинув пістоль на землю і взяв Риму за руку. — Ми маємо їх захищати, а не гнати під кулі.

— Гучні слова! Вони наше знаряддя! — він хотів підвестися з крісла, але щось прикувало. Важко було навіть зробити вдих. — Яка краса. — прохрипів той. — Але ти напівкровка, тобі мене не вбити…

Перебила його Філіна, з половником у руках. Так, класика жанру, шарахнути по потилиці. Спрацьовує в ста відсотках випадків для всіх рас (крім розумних грибів, у них немає потилиць).

— Добре придумав, побалакати з бранцем. — іронізувала сестра, над несвідомим тілом. — Рима, вколи високості снодійного, дві дози, щоб до ранку він нікому не пудрив мізки.