Розділ 10

Сірий замок — величезна, кубічна сіра будівля. Без горгулій, як темний і без різьблених колон, як світлий. Високі склепіння обрамлялися дрібними бійницями, а по кутках красувалися вежки. На стільки маленькі, що одна людина ледве могла розвернутися всередині. Нагорі скляна півсфера, тут планувалася оранжерея, але недолугий забудовник провів таку погану ізоляцію, що кабінет правителя вічно заливало. Вікна, розташовані буквально за три метри один від одного демонстрували щільність розташування кабінетів. Проте починалися ці дрібні віконця, лише за десять метрів над землею і займали понад дві третини будівлі. Внизу показова розкіш. Шикарні двері, в які заради жарту місцевий банкір одного разу заїхав на кареті, і величезні панорамні вікна що для замку нечувана розкіш. Прості люди любили заглядати в них вдень, спостерігати за урядовою метушнею і кидати завидні погляди на розкішно одягнених панів. Всі ці входи та виходи, вікна і навіть скляний купол не несли зараз жодного смислового навантаження. Все затягнуте щільною філігранною золотистою масою, що нагадує павутину, візуально товщиною в кілька сантиметрів. Однак торкнутися до неї не можна зовні, як і зсередини. Вона не пропускає навіть вітер, температуру, вологу чи шум.

— І коли ти повернешся в реальність?

Ця фраза вибила задумливу Мерелед із колії. Сарбс весь вечір ходив за нею хвостиком, намагаючись дізнатися, чого вона така хмурна. От і зараз, танці закінчилися, пройшла і вечеря, а до неї все не йшов сон. Слова королеви тривожили її, не так тому, що вона боялася за маєток, прислугу чи майно, а просто тому, що це таємниця. Тож тепер вона просто стояла в порожній залі, з прапорами і гербами на стінах і, відсмикнувши штору, розглядала химерний візерунок філігранної магії.

— Не люблю сидіти під замком. — тихо відповіла дівчина. — До того ж, магія не працює. Неначе в'язниця.

— Та годі, ще й дві доби не минуло. — хлопець застрибнув на підвіконня. — Уявляю, що з тобою буде до кінця свята.

— Хотілося б мені знати, що буде з усіма нами. — млосно зітхала амфібія.

— Говорити загадками не в твоєму стилі, що відбувається?

— Просто погане передчуття, не звертай уваги.

— Все буде гаразд, чесно-чесно. — хлопчина як завжди мило посміхався і одного його погляду було достатньо, щоб повірити, що все дійсно буде добре.

Вперше, без поміщиці, до світанку вся прислуга не спала. Звичайно, не тому, що прокинулися раніше, а тому, що ще не лягали. На оксамитових кріслах розкидані найкращі, на думку Лоро, його роботи. Костюми монстрів, відьом, жаболюдів та інших вигадок Рими.

Біля стіни, під розкішним вікном із золоченою рамою, зовсім знесилені сиділи Філо та Філіна. Ніколи раніше не доводилося зникати на рівному місці та з'являтися за тридцять метрів. Звучить не складно, але навіть досвідчений маг не скаче більше ніж на кілометр. До того ж, доводилося, подібним чином рятувати решту.

Едзіно сиділа у високому кріслі, а навпроти неї плакала Рима. Вона все голосила, що вистрілила в людину. Проклинала той день і ту годину, коли погодилася на всю цю авантюру і клялася ніколи більше не брати до рук зброю. Жодні аргументи про те, що «якби не вона, то її» не мали ваги.

Хлопчаки скочили до зали як ошпарені. І почали навипередки розповідати, що бачили в окопах і в наметах. І куди ховали іграшки. Рима вперше за цю ніч усміхнулася. Нарешті, всі в зборі, ніхто не поранений і не вбитий. Окрім, звичайно, того солдата. Вона знов заплакала.

Але двоє малих дітей були найбільшою тривогою та найбільшим успіхом. Окрім того, що в кожній іграшці заряд пороху, жменя свинцю і хитромудра магічна печатка, яка спалахне, щойно маскувальний купол знімуть, так ще й вдалося вкрасти якісь дуже важливі документи.

— Коли цей пихатий ельф вискочив, застібаючи штани. — захоплено доповідав старший, гордо задираючи підборіддя перед Брідо. — Я хотів накинутися на нього з мечем.

— Але ж я нагадав. — перебив молодший. — Що у нас завдання, яке понад усе!

— Ви обидва молодці. — він попестив хлопчаків по головах і урочисто потис руки. — Головне — виконати наказ!

Вони синхронно виконали військове вітання і хором сказали:

— Служу маєтку!

Звичайно, це виглядало більш ніж мило, але вчити дітей війні це безсердечно. Відправляти хлопців, які нічого не розуміють, в тил ворога з кілограмами пороху і свинцю, як розвідників і диверсантів. Це ж не просто баталії на дерев'яних мечах, під бурхливі вигуки та улюлюкання, це справжні люди, справжня війна та справжні смерті. Від однієї думки про таке дитинство кров холоне у жилах.

Але ніхто не постраждав, і це головне. Змучені Фіско і Брідо, не знімаючи жаб'ячих ласт, почали досліджувати отримані документи. Якби їх отримала армія, ціни не було б, проте всередині маєтку користі мало. Розташування боєприпасів, провізії, офіцерських та медичних наметів, а також записи про те, скільки військ ще очікується.

Ельф, про якого говорили хлопчаки, нервово ходив наметом до самого світанку, міркуючи, що ж це було.

В один голос вартові розповідади, що бачили дітей у різних частинах окопів, хоча бути їх там не могло.

Інші несли дурню про відьму, яка одночасно була з усіх боків маєтку (тут магія з'явилася тільки в кінці, просто Рима, Філіна, Філо та Едзіно були в різних місцях в ідентичних костюмах, коли Філо та Філіна повернулися, вони поспішили повернути й інших).

Треті стверджували, що всю ніч їх тероризували літаючі поросята, у яких неможливо поцілити (а то, іди поціль, коли піджилки трясуться від страху).

Четверті твердили про вершника, на золотому коні, який то з'являвся, то зникав Тут обійшлося без магії (Лоро постарався, зробивши цілий кінський комбінезон із обрізків золотої тканини. У результаті вистачило б тільки на одного коня, тож кравець, розділивши цей костюм надвоє, з іншого боку зашив чорним.  Спритно розвертаючись на такому коні для одних ти зникаєш, а для інших з'являєшся).

Що найдивніше, жаболюди. Не стільки тому, що костюми їх справді були моторошними, а тому, що капітан сам бачив, як кулі входять у потворні тіла, можна було б грішити на магію, але їхні стріли були цілком реальними, без краплі магічного впливу (Думаю ви самі здогадалися, просто величезні животи жаболюдів, набиті ганчір'ям, «ковтали» кулі, а до тіла людини так і не доходили).