Розділ 7

— Щось із Долом?

Королева мовчала, здавалося, її серце зараз розірветься на частини. Справді, що може бути гірше, ніж мати, яка доносить на власну дитину. Вона тяжко опустилася в крісло.

— Зрозумійте, я не знаю, куди йти і кому розповідати, але ви двоє... Ви дивилися в очі війні, ви знаєте, як це і, я думаю, вам під силу вирішити мою дилему.

— Ваша Величносте, Ви мене лякаєте, що відбувається? — Тарен розгублено дивилася королеві у вічі.

Але їй не вдалося сказати і слова.

— Тагідо? — перепитала Мерелед.

Королева закрила ідеальне біле обличчя руками та майже нечутно заплакала.

— Я знаю, що він вважається загиблим, але я впевнена, що він все ще в полоні. — тяжко додала поміщиця.

— Він живий. І він у Імпонега. — продовжувала Бела. — От тільки на інших правах…

Материнське серце не обдуриш. Бела точно знала, що найталановитіший, з її синів, не помер би в полоні. Накласти на себе руки — безглузда смерть. А його бажання правити і вміння звиватися наче полоз ніколи б не дозволили чужинцям забрати його життя просто так. Більш того, помітивши знатний рід, його спробували б обміняти на своїх військовополонених.

І, що найстрашніше, Дол який нічого не розуміє, міг стати знаряддям у його руках. Стежити, будучи за тридев'ять земель, читати думки чи навіть нав'язувати свої. Все це під силу могутньому ельфу, яким вважали Тагідо. Королева зібралася з думками і, як на духу, виклала правду, її бентежний шепіт важко було б назвати дотриманням рамок моралі, до яких жінка так звикла. Вона тремтіла і, щоразу стискала у рукі батистовий носовичк, сильно, але лагідно, наче тримає за руку ще малого Тагідо і просить не відходити далеко, аби не загубити свого первістка. 

— Стоп. — Тарен намагалася заспокоїтись, але очі видавали відвертий шок. — Навіщо ви кажете це нам?

— Мені більше нема до кого піти. Мій чоловік і слухати не стане таких промов, як будь-який інший чоловік. А ви…

— Ні. — перебила поміщиця. — Це, звичайно, правда, але до нас ви прийшли з іншого приводу.

Королева знов отримала паузу і на видиху в тягарем на серці прошепотіла:

— Дол знав про стан справ тільки з вашого фронту.

Тарен жестом зупинила королеву і стала нервово ходити кімнатою:

— Має бути спосіб вибратися із замку, або, хоча б, зв'язатися із зовнішнім світом.

— Немає такого способу. Це ельфійська магія, силою чотирьох цей щит був виставлений, і тільки силою чотирьох він може бути зруйнований. Не можна казати Долу, бо щойно щит впаде, Тагідо все дізнається.

— І що накажете робити? — розгублено питала Тар.

— Не знаю. Вигадайте щось я вже не можу. — вона знову заплакала.

Королеву можна зрозуміти, тягнути цю ношу самій просто неможливо, зрозуміло, чому вона прийшла зараз. Але як веселитися далі із цією інформацією? Не думати про маєток, про своїх селян і слуг?

— Тарен, ти сама бачила скільки там наших кораблів. Три дні вони точно встоять. — констатувала подруга. — Треба вирішити, як діяти потім.

Здавалося б, нічого не робити — найкращий варіант. Просто чекати, поки закінчиться свято. Потім молоді поїдуть у світлий замок, Дол ні про що не дізнається, а Респонд направить туди армію. І все вирішиться. Але королева, точно дала зрозуміти, що потрібно не просто відбити територію, це не проблема, потрібно знешкодити Тагідо. А його треба, насамперед, знайти. І не просто взяти під варту. Слизького гада можна тільки вбити. При цьому всю операцію провернути без участі Дола, єдиного, хто міг би допомогти у пошуку.

Попри все, ранок настав. Сьогодні, у замку, план заходів простіший. Вранці сніданок, до якого належить одягнути ніжну, легку сукню. У вільний час поговорити про справи та привітати світлих правителів із весіллям сина. Так, другий день прийнято присвячувати саме їм. До обіду переодягтися та вшанувати своєю присутністю короля світла. Потім азартні ігри, але це для чоловіків. Ну а ближче до вечері танці.

Наступні два дні будуть довгими не лише через особисті переживання. Всі ці світські заходи давно вже нікого не радували, ні поміщиків, ні офіцерів, ні самих правителів, але так чи інакше проводити їх було прийнято.

Тамріел грайливо вигнула спину, коли новоспечений чоловік ковзнув рукою по ніжній талії.

— Доброго ранку, Ваша Високосте. — шепотів Дол, міцніше притискаючи дружину.

Принцеса не могла повірити, що сонце встало, а вона все ще в його ліжку. І не треба нікуди бігти, не треба ховатися та вигадувати шляхи відходу. Ніхто не увійде та не застане їх зненацька.

— Приємно почуватися спадкоємицею престолу?

— Приємно почуватися дружиною майбутнього короля.

Маєток теж прокидався. Рима з кухарями накривала стіл і мирно наспівувала щось собі під носа. За вікнами все було, як учора. Ніхто з селян не прискакав з жахом, з благаннями про допомогу, не було і солдатів, ні своїх, ні чужих. Принаймні у полі видимості. Як і не чути стрілянини.

Фіско сидів у червоному залі, на поміщицькому місці і, з важливим виглядом, позначав хрестиками на карті нові сховища.

Народ спускався до сніданку.

Хлопчаки вже встигли зліпити голову жаби з підручних матеріалів. І молодший, озброївшись дерев'яним списом і укутавшись у якісь обноски, дзвінко квакав на брата у паперовому шоломі та з мечем.

— Ех, сучі сини, як же вчасно пані покликала нас на нічліг. — Брідо підтягував штани, падаючи за стіл. — Хоч пожеремо як королі.

— Чи можна попросити вас поводитися якось скромніше? — роздратовано казав рахівник.

— Вже вибачте, — кивала дружина візника, — ми люди прості, до манер не привчені.

Лоро зміряв її поглядом:

— Мила моя Едзіно, справа не в простоті, справа в бажанні навчиться.

Брідо пригрозив кравцю кулаком:

— Я тобі зараз покажу "милу".

— Ну, хто кулаками махає за столом?

— То ходімо я тобі в холі помашу!

— По-перше: "помахаю". — виправив Лоро, у звичній манері художника, — А по-друге: не треба погрожувати, у мене, між іншим, душа дуелянта.