Розділ 6

З самовдоволеною усмішкою, на носі імпонегійського флагмана, стояв уже знайомий нам ельф у капітанському мундирі, він не честував сірої шинелі, надаючи перевагу білому пальто в рукаві якого ховався ельфійський клинок. Більше зброї при ньому не було, на відміну від генерал-майора Малмарма, котрий командував флотом. Також ельф, але зі звичайним форменим мечем у сірих ножнах та пістолем за поясом. Він помітно нервував, постійно прибираючи коротенькі золоті пасма за вухо.

 — На суші точно немає військ? — перепитував генерал-майор.

— Якщо ті п'ятнадцятирічні хлопчаки, які воювали з вами під час першого штурму, вважаються військами — є. — гордо казав чоловік. — Ну і селяни з вилами та смолоскипами.

— Ви можете ручатися за свого інформатора?

— Це моя країна, я знаю кожного в вищих ешелонах влади. Повірте, гарний розвідник знає більше, ніж сам король.

— Ох, зустрічав я вже подвійних агентів. Він знає як ми будемо користуватися інформацією?

— Я не дитина, у вас був час впевнитися, що я прораховую усі можливі варіанти. Невже не можна просто вірити мені?

— Не можна, Лицарю, Ви ж не святий. — невдоволено хмикнув генерал-майор, — Ви знаєте чим він зараз зайнятий? Чи не продає нас ворожому престолу?

— Зараз мій інформатор, в розкішній сукні розшитій золотом, подає для поцілунка руку Богові Війни.

І без того великі очі Малмарма збільшились ще і дрібний тремор хвилею накрив тіло.

— Скажіть що жартуєте.

Капітан засміявся в голос і схрестив руки на грудях:

— Як своєму розвіднику я ні слова не сказав про вас, так і вам не розкажу про нього. Таємниці я зберігаю трепетно. 

В останній момент, коли ще можна було зв'язатися зі столицею, він отримав всю потрібну інформацію і, наступного разу, отримає її тільки, коли відчиняться ворота замку.

Черговий залп та порт захоплений. Вихід на сушу тепер справа часу.

Тарен весело сміялася, над не дуже смішними жартами Субстанте і обережно провела по ніжці келиха. Краплі крові завжди було достатньо, щоб збити Ревільса з пантелику. І хоча Мерелед, все-таки помітила, як різко звузилися його зіниці і потуплений погляд ткнувся в сторону поміщиці, тримався він добре.

Музика зупинилася і конферансьє дзвінко запросив усіх за стіл. На чолі сіли принц і принцеса, супровідники та їхня свита зайняли місця по праву та ліву руку відповідно.

— Як гадаєш, що відбувається? — тихо питав Ревільс, спостерігаючи як граф допомагає Тар сісти. — Вона знущається навмисне?

Дол важко зітхнув:

— Ти обіцяв не псувати мені свято.

— Все гаразд, просто я певен, що це хитро спланована стратегія помсти за вчорашнє.

— Радій, що живий. Якби я поводився як ти, Тамрі мені голову б зняла.

— Зняла б, не сумнівайся. — вклинилася принцеса і докірливо глянула на Ревільса. — Не вигадуй, вона просто танцює і спілкується, тобто займається тим, чим належить займатися на балу.

— Так. — буркнув вампір собі під ніс. — А я вчора займався тим, чим належить займатися в таверні.

Гості почали приносити свої привітання та по черзі піднімати келихи. А Тар перешіптувалася з Мерелед, яка чудово виконала своє завдання і весь вечір не зводила очей з єдиного глядача її вистави.

Тільки, в одному вони прогадали, сцена ревнощів мала вже відбутися, а він злиться, але мовчить. Доводилося швидко винаходити новий план дій.

У поміщицьких землях стихло все, крім Фіско. Він ходив холом з боку в бік, намагаючись придумати куди поїхати і з ким зв'язатися, поки не стало надто пізно.

— До сірого замку потрапити неможливо. — бубонів рахівник. — У світлому та темному нікого немає…

— Заспокойтесь. — перебив його Філо. — Усім, кому треба, вже донесли.

— А як не донесли? Не встигли, не змогли… — затаротив той. — Що ти можеш знати? Ти, всього лише, хлопча!

Хлопча похитав головою. Він нічого не хотів доводити, бо точно знав, що аргумент «Ти ще дитина» спрацьовував у ста відсотках випадків і не важливо, наскільки ти правий.

Рима вкладала спати помічників садівника. Після важкого розриву з нареченим і того випадку з Тарен, їй так хотілося поговорити хоч із кимось. А діти, що так легко захоплюються всім новим, із задоволенням слухали її казки, про монстрів, злих чаклунів, морських чудовиськ…

— Ну, про кого розповісти вам сьогодні?

— А розкажи, хто живе в озері на півночі.

Так, вона розповідала страшилки про землі, в яких вони живуть. Звичайно, нічого з її казок не існувало насправді, та й хлопчаки не дуже вірили, але слухали із задоволенням.

— Там мешкає дикий народ жаболюдів. — почала дівчина. — У них людські тіла, вкриті сірою, слизькою шкірою, перетинчасті лапи і, прямо з плечей, величезні жаб'ячі голови. Давним-давно, коли цими землями почала правити світла сторона, їх хотіли зробити рабами, як мерфолк, але ті накинулися на приїжджих солдатів з луками та списами, не давши себе полонити.

— А вони вміють говорити?

— Говорять вони незвичайною жаб'ячою мовою, простіше кажучи, переквакуються. А нашу мову знають лише місцеві високоповажні лорди та шамани.

— А чого їм тоді не запропонували стати громадянами?

— Запропонували, тільки вони відмовили у грубій формі, заявивши, що їхній народ завжди буде вільним і ніколи не стане на коліна. — Рима вигадувала на ходу. — Не підкорилися ані короні, ані місцевим поміщикам, ані навіть солдатам, які прийшли зі зброєю. Перемагали навіть наймайстерніших стрільців, спритно знезброюючи їх довгими язиками. До речі, і зброї нашої вони не брали у свої мокрі лапи, воліли одразу топити в озері, щоб нікому вона не завдала шкоди. А вбитих ворогів, без почестей, віддавали на поживу аболетам.

— Аболети водяться тільки в морі.

До речі, страшні тварюки, безхребетні чудовиська, розмірами не менше п'яти метрів. Коли повністю витягуються приймають краплеподібну форму, кругла морда з моторошними зубами та шістьма очима, і щось близько шести довгих щупалець, здатних атакувати у різних напрямках. Якби не значні розміри, у стані спокою їх можна було б переплутати з восьминогами.