Глава 3

Я прокинувся і побачив її сплячою. Прокинувшись, я згадав учорашній день! На душі стало дуже тепло, я повернувся і поцілував її. Вона, прокинувшись, запитала, чи не голодний я. Я відповів, що дуже, мы снідали !

— Ну, куди сьогодні поїдемо?– спитав я її!
— Та зачекай, мені треба на роботу йти, а ввечері я знову приїду до тебе! — відповіла вона. — Чекай вечора!

Вона взяла ключі і поїхала. Мені подзвонив мій давній друг і попросив зустрітися. Звісно, я погодився!

— Арон, радий бачити!
— Андре!!! Друже! Скільки років пройшло, ти все ще працюєш детективом?! — спитав я.
— О так, і ти знаєш, ми зараз розслідуємо цікаву справу! Ти чув про таке братство, як "Червоний Валет"?

Я аж кавою подавився! Червоний Валет, звісно, я знав їх. Раніше ця банда кошмарила людей, а поліція не могла їх спіймати. Одного разу вдалося затримати одного, але він помер прямо у відділку, так нічого і не розповівши. Навколо цієї потужної групи ходили такі чутки і розповіді, що просто жах!

Ми проговорили до вечора, і я згадав, що мені потрібно до Соні! Я попрощався з другом, сів у машину і поїхав до її дому. Вона вже чекала мене у дворі і, сівши в машину, спитала:
— Ну, куди їдемо?
— Поїхали на те озеро, мені там вчора дуже сподобалося!

Поки ми їхали, я дивився у вікно на відкриваючийся пейзаж. Вдалині виднілися гори, сонце ніжно цілувало тіло, вітер мчав за нами! Ми приїхали, і знову перед нами розкинувся цей неймовірний пейзаж! Ми стояли, обнявшись, і дивилися на озеро. Потім ми підійшли до води. Вода була прозора, зграї риб плавали, намагаючись втекти від настирливих качок і лебедів, які від голоду були готові з’їсти все, що траплялося їм на шляху. У якийсь момент я не витримав, взяв її за руку і впав у воду, потягнувши її за собою.

— Ааа, ти божевільний! — вона бризкала мене і сміялася! Ми поцілувалися.

— Господи, як же тут красиво!

Ми продовжували плавати, бризкаючи одне одного водою. У якийсь момент до нас підпливли лебеді і стали один проти одного, утворивши знамениту фігуру серця, крізь яке пробивався промінь сонця! Ми дивилися на лебедів, і я відчув, як моє серце зігрілося.

— О... Поглянь, можливо, вони є нашими особистими ангелами-охоронцями?.. Або ж їхні серця створили форму серця... Так само, як наші серця зв'язали наші долі воєдино...
— Арон, поїхали, я тобі дещо покажу!
— Поїхали… Але якщо ти не боїшся!
— Чого?
— Покинутого бункера!!!

Я, як любитель жахів і покинутих місць, як дитина вискочив з води і вже сидів у машині! Соня розсміялася і сіла за кермо.