Розділ 22

ВАСИЛЬ

Мій ранок розпочався ще до того, як перші промені Златана почали розфарбовувати небо. Я сидів на жорсткому ліжку, дивлячись в одну точку на протилежній стіні. Маленька кулька світла ширяла під низькою стелею. Через прочинене вікно проникало прохолодне повітря з вулиці. Коли воно встигне прогрітися, мене тут вже не буде.

Увесь минулий тиждень я не міг знайти собі місця. Прокручував у голові те, що чекатиме там на острові. Одна частина мене жалібно скиглила, щоб я полишив це, та залишився жити в ордені. Краще вмерти тут, ніж знов опинитися сам на вулиці. Друга ж постійно нагадувала, що це лише два-три дні, а потім я вже буду поруч зі своєю Еммою. Треба лише трохи потерпіти. Ці дві думки крутилися по колу, змушуючи відчувати сором.

Невже цей страх сильніший за моє бажання бути з нею? Якби це було так, в мені б ніколи не прокинулася сила Щита.

За цей час я дуже мало спав, провалюючись у сон лише на кілька годин під ранок. Моє тіло було несподівано чужим.

Перевівши погляд, я подивився на дерев’яний стіл, де лежав мій сніданок: хліб, трохи твердого сиру, шматок м’яса та кухоль води. Богдан наполягав взяти більше, але й мені цього було забагато. Шлунок стягнувся у тугий вузол, ледь я лише подумав про їжу. Мене знов почало нудити.

Вставши на ноги, я похитуючись пішов до стола. Треба було поїсти, бо наступний нормальний прийом їжі міг бути мінімум через два дні.

«Їж, — суворо наказав сам собі, силоміць відриваючи шматок хліба. — Тобі знадобляться сили».

Хліб здавався на смак як тирса, і довелося запивати його великими ковтками води, щоб просто проковтнути. Я змусив себе з'їсти половину всього, що було у мене, розуміючи, що більше не влізе, інакше мене просто знудить.

Після раннього сніданку я знов дістав меч та сів його натирати. За цим монотонним заняттям промайнуло ще кілька годин.

Нарешті годинник на великій вежі вдарив сім разів — це був сигнал, що через годину розпочнеться перше випробування. Зібравши свої нехитрі пожитки у сумку, я востаннє перевірив екіпірування: зручні чоботи з міцною підошвою, щільні шкіряні штани, звична куртка з потаємними кишенями та плащ. Єдина річ, що коштувала дійсно дорого — меч, який викував разом з ковалем ще у перший місяць моєї служби в палаці.

Зовні я виглядав, як звичайний містянин, яким, по суті, і був для більшості з тих, хто сьогодні збереться на площі.

Коли я дістався до площі перед палацом, Златан уже повністю піднявся, заливаючи столицю золотим світлом. Але попри хорошу погоду, атмосфера тут нагадувала натягнуту тятиву. Площа гуділа. Сто п'ятдесят чоловіків стояли невеликими групами. Більшість із них були аристократами, і це впадало в око з першої ж секунди. Срібні кіраси, що виблискували на сонці, плащі з тонкої вовни, розшиті родовими гербами, дорогі клинки. Вони голосно сміялися, поплескували один одного по плечах, ніби зібралися на осіннє полювання в королівських лісах, де єгері вже загнали для них здобич.

Дурні. Вони навіть не уявляли, куди потраплять.

Я став осторонь, у тіні дерева, накинувши каптур, щоб не привертати зайвої уваги. Богдана ще не було видно. Напевно, він ще в палаці, залагоджує якісь справи перед початком. Увесь минулий тиждень він намагався мене підтримувати жартами, але час від часу я бачив, як друг натягується, як струна. Вчора, коли треба було вже вирушати у столицю, його терпіння остаточно луснуло. Богдан вже не приховував своїх нервів через майбутнє випробування. Я не розумів, чого він так переживає? Він же не один буде слідкувати за нами. Ще будуть химородники.

Попереду, ближче до воріт, височіли три масивні арки-телепорта. Навколо них метушилися маги, щось ще налаштовуючи. Як я чув, нас має розкидати в різні частини острова. Трохи віддалік стояла група з десятьох похмурих чоловіків у шкіряному одязі, який помітно відрізнявся від столичного. Я відразу впізнав у них химородників з Роксану. Один з них, з рудим довгим волоссям, раптом повернув голову та подивився на мене чіпким поглядом. Його губи вигнулися у посмішці. Я відповів тим самим.

Від думки, що там буде ще хтось знайомий, стало трохи легше дихати. З Андрієм я перетинався не так часто, але він був чудовим хлопцем, хоч з трохи специфічним для мене гумором.