ВАСИЛЬ
Життя в Ордені вже давно увійшло у свій виснажливий, але стабільний ритм. Я за розкладом тренував новачків, ходив на заняття сам. Попри те, що якась частина мене поступово вмирала від туги, інша все ще спалахувала щирим бажанням жити та вивчати щось нове.
Коли я ще жив у палаці, любив спілкуватися з вчителями та дискутувати на різні теми. Ті визнавали мене здібним учнем та пророкували підвищення по службі.
Я мимовільно посміхнувся, спостерігаючи здаля, як група підлітків йшла з уроку читання. Значно легше було навчити юних магів, коли вони могли прочитати та записати слова заклинання. Інша група якраз поспішала до мене на бойову магію.
Мої думки, попри гамір двору, знов повернулися до палацу. У мене була найкраща перша вчителька. Пам’ять знов зіткала Емму. Дівчина сиділа на спальному мішку, спершись на руки, та, стримуючи сміх, дивилася, як я, мружачись, намагався прочитати хоч кілька слів з книжки. Її ми купили на одному з базарів. Не знаю, чому той чоловік продавав її, але я був йому вдячний.
Мене з думок вирвав чийсь різкий сміх. Повернувши голову, я побачив купця, що якраз привіз новий товар у резиденцію. Якщо мені не зраджувала пам’ять, десь у ці дні Богдан мав підписувати новий договір на постачання.
Мене це не дуже цікавило, але я все ж прислухався.
— А як інакше? — вигукнув чоловік. — Уся столиця на вухах стоїть. Канцлер розіслав гінців по всіх областях. Його Величність віддає єдину доньку заміж! Уявіть собі: оголосили навіть відбір наречених.
Я завмер, здається, переставши дихати. Як це — заміж? Мозок повільно сприймав цю інформацію.
Звуки двору миттєво зникли, ніби хтось накинув на резиденцію глухий ковпак. Дзвін ковадла, іржання коней, сміх підлітків — усе це розчинилося у в'язкому, пульсуючому гулі крові в моїх вухах.
Заміж?
У грудях щось різко і болісно тріснуло. Я знав, що так мало статися, але ця новина все одно стала для мене шоком. Я не мав на неї жодного права. Моє рішення залишити палац та обірвати усі зв'язки було свідомим, хоч і болючим. Я знав на що прирікаю себе. Знав, що відчуватиме вона після нашого розставання та сподівався, що у неї вистачить сил усе відпустити та щасливо жити далі.
Гидко усвідомлювати, але якась частина мене хотіла, щоб вона навічно залишалася сама. Не в сенсі самотня… Мене радувало, що поряд з нею Крісті, з якою вона може поговорити. Я щиро бажав, щоб її ніколи не видали заміж. Щоб до її губ не торкнувся жоден чоловік.
Сила всередині мене заревіла, розгортаючи гарячі слизькі кільця. Я відчував себе чудовиськом, для якого жодна попередня клятва не мала сенсу. Ревнощі випалювали залишок кисню з легень. Тепер я тільки міг, що хапати ротом повітря.
Через ці дурні закони моя кохана буде стояти у весільній сукні поряд з якимось благородним кретином. А потім…
Я знов вхопив ротом повітря, перед очима попливли темні кола.
… потім він забере її за двері спальні.
Лють продовжувала вирувати у моїх венах, підживлюючись золотою магією.
Це мав бути я. Стояти біля неї, торкатися губами її вуст. Кинути увесь світ до її ніг. Я заслуговував на щастя. З першої миті свого життя. Але замість цього мою справжню сім'ю отруїли карателі, а мене хтось закинув у далеке село.
Я не так багато хотів у цьому житті. Маму. Батька. Дім… Я міг би рости в сім'ї артефакторів, а не скидатися по вулиці.
Я похитнувся, до болю стиснувши пальцями цеглу стіни. Всі попередні думки про життя осипалися попелом. Я був достатньо дурним, щоб вірити, що зможу далі жити ніби нічого не сталося. Нехай вже Серце Духа скоріше зіжре мою свідомість.
Я не пам'ятав, як дійшов до своєї спальні та закрив двері на ключ. Деякий час сидів на підлозі біля ліжка прокручуючи в голові підслухану розмову.
Заміж.
Ось чому я відчував, що ти сміялась. Ти мене вже відпустила та вирішила жити далі.
Набравши в легені повітря я з шумом випустив його через рот. Не можна, щоб хтось в Ордені помітив мого стану. Усе треба зробити тихо. Обірвати цей зв'язок.
Попереду у мене ще мав бути урок у групи бойових магів. Я вже, здається, запізнювався на нього. Не варто учнів змушувати себе довго чекати.
Піднявшись, я пошкандибав до рукомийника, щоб привести себе до нормального вигляду.
☆☆☆
Увесь залишок дня я старанно виконував свою роботу, намагаючись не привертати увагу Богдана. Це було дуже важко зробити, бо друг постійно з’являвся в полі мого зору. Іноді мені здавалося що він стежить за мною. Час від часу магістр намагався заговорити, але я постійно тікав від розмов, посилаючись на роботу.
— Пробач, друже. Справи.
Богдан ще намагався щось крикнути вслід, але я того вже не чув. Здогадувався про що він хоче зі мною поговорити. Жалість мені не треба. Так само й нагадування, що так мало колись статися.
Нарешті настав мій законний вихідний. Частіше я його проводив в Ордені, але сьогодні захотілося вирватися за її межі. Відмітившись біля брами, поскакав у село. Їх навколо резиденції було кілька. Спочатку на думку спало сховатися як найдалі, але потім вирішив, що не хочу ховатися, щоб десь напитися.
На мені не було жодної відмітки Ордену, тому, гадаю, у Богдана не буде додаткових проблем. Хоча навряд я зможу довести себе до такого стану. Зазвичай я пив зовсім небагато.
Промені Златану із самого рання встигли розігріти повітря. Місцевий шинок зустрів мене задухою, запахом пива, смаженого м'яса та тютюну.
Я впав за вільний стіл у кутку і відразу замовив кухоль пива. Спочатку все йшло навіть добре. Легкі медові нотки та смак свіжого хліба приємно відчувалися на язиці. Я пив невеликими ковтками, відкинувшись на спинку стільця та дивився у вікно. Думок, як на диво, не було. Жодної.
Спочатку я пив наодинці, методично заливаючи ту порожнечу, що утворилася в грудях, але згодом, коли свідомість приємно затуманилася, опинився за спільним столом у компанії місцевих чоловіків. Вони були дуже гучними та здавалося, теж шукали на дні кухля порятунок від власної реальності.
#1749 в Любовні романи
#438 в Любовне фентезі
#518 в Фентезі
#63 в Бойове фентезі
Відредаговано: 15.10.2026