Розділ 4

ВАСИЛЬ

За вікном моєї невеликої кімнати у придорожній таверні панувала глуха ніч. Я сидів на краю жорсткого ліжка, дивлячись на полум'я самотньої свічки. Спочатку планував їхати без зупинок і дістатися Ордену ще до світанку, але вчасно згадав, що Крісті з Богданом просто відірвуть мені голову за таку безрозсудність. Тому довелося зупинитися на ночівлю.

Діставши з внутрішньої кишені шкіряної куртки зім'ятий конверт, я обережно зламав воскову печатку. Зізнатися, я очікував побачити сльози на папері, сповідь про відчай чи болючі нагадування, що я прирікаю себе на болючу смерть. Але Емма залишилася Еммою. Рядки, виведені її знайомим, трохи квапливим почерком, дихали діяльною ніжністю.

Васю, сподіваюся, ти зараз читаєш це і хоча б трошки посміхаєшся. У мене до тебе два дуже важливих прохання. По-перше: будь ласка, нормально харчуйся. Ніяких перекусів нашвидкуруч, обіцяй мені! Ти маєш бути ситим і здоровим.

По-друге: не нехтуй теплом. Я знаю, що ти в нас загартований і впертий, але не смій мерзнути. Якщо стане холодно, запалюй камін. В Ордені достатньо грошей на дрова.

Я вже неймовірно за тобою сумую. Мені дуже бракує наших вечірніх посиденьок і твоїх жартів, від яких я завжди сміюся набагато гучніше, ніж слід було б.

Просто знай, що я думаю про тебе щохвилини. З моменту, коли вперше побачила в таборі повстанців. З моменту, як дізналася, що Гармонія відправить мене наодинці з тобою на пошуки інших магів. Ти завжди був до мене неймовірно добрим та ніжним, не чекаючи нічого взамін.

Бережи себе для мене. Бо кров без Серця також не має сенсу.

Твоя Емма

Від цих слів напруга довгої дороги відступила. Замість важкого болю я відчув, як розслабляються зведені м'язи шиї, а всередині розливається спокійне, затишне тепло. Піднісши аркуш до обличчя, я вдихнув ледь відчутний аромат її улюблених парфумів, і на губах сама собою заграла щира посмішка.

Обережно згорнувши лист, я сховав його назад за пазуху, ближче до серця. Загасивши свічку, відкинувся на подушку і невдовзі міцно заснув.

☆ ☆ ☆

Перед обідом наступного дня копита мого вороного жеребця нарешті торкнулися брукованих плит перед масивними воротами Ордену Гармонії. На них, як і раніше, застигла у польоті викувана ажурна сова-сипуха.

Я глибоко вдихнув пряний аромат свободи. Тут не було суворих правил палацу, але це аж ніяк не заважало магістру тримати все під контролем.

Проїжджаючи крізь ілюзорний сад Іулії, я мимоволі всміхнувся: для мене, як і для всіх гостей із добрими намірами, він потопав у зелені та квітах. А от ті, хто затіяв би зло, побачили б лише старі, покручені дерева зі зграями чорних круків. За садом ховалася головна будівля — просторий триповерховий квадрат зі світлого каменю. Я бував тут не раз на загальних зборах, адже ми з Еммою та Крісті офіційно мали статус лицарів Гармонії.

У гамірному внутрішньому дворі посеред низького постаменту височіла знайома статуя засновників — Ради Вольфрам та Альбрехта Мідного. Вони завмерли в міцних обіймах, розкинувши за спинами по одному крилу на кожного. Біля їхніх ніг стояла гітара, а на поясі жінки висів меч. Мій погляд ковзнув по напису: «Золотий дух дарує полум'я. Його супровід гарантує, що воно ніколи не згасне». Мало хто з новачків розумів справжній сенс цих слів, що викликало в мене криву усмішку. Мені було майже двадцять, життя на вулиці давно вибило з мене дитячу наївність. Втім, це місце завжди змушувало мене відчувати якусь правильну, світлу приналежність.

Двір жив своїм життям. Десь у кутку двоє юнаків з перснями-артефактами з азартом перекидували один одному невеличкі вогняні згустки, а біля стаєнь дівчинка років десяти змушувала воду з корита підійматися у повітря тонкими спіралями. Магія вже два роки як була вільною, і бачити цю безпечну повсякденність було просто приємно.

Помітивши знайомі обличчя, я привітно махнув рукою кільком магам. До мене одразу підбіг юнак у тренувальній формі, шанобливо кивнув і забрав повіддя коня, відводячи його до стаєнь.

Поправивши сумку на плечі, я зайшов у будівлю. Широкі дерев'яні сходи з масивними різьбленими перилами плавною дугою вели нагору, а мої кроки приглушувала оливкова килимова доріжка. Я повернув голову праворуч, зустрівшись зі своїм відображенням у дзеркалі над камінною полицею. Портал каміна був викладений дрібною мозаїкою глибокого синьо-зеленого відтінку — робота наших дівчат-стихійниць та художниці Тіни. Вона була найтихішою з лицарок Гармонії та нечасто бувала тут, віддаючи перевагу життю з чоловіком у Гарнеті на сході Ондрії.

У холі царював хаос із запахів: пахло вітром, деревом, свіжим чорнилом і кавою. Зараз в Ордені проживало півсотні осіб. Більшість — діти та підлітки, що нещодавно відкрили в собі силу. Тепер вони могли спокійно жити тут та вчитися керувати собою, не озираючись у страху.

Повернувши голову, я помітив знайому постать. Сходами швидко спускався Богдан. Чорне волосся молодого магістра було злегка розпатлане, куртка наспіх застебнута тільки на верхній ґудзик, а в теплих карих очах стрибав звичний жвавий вогник, хоча під ними й залягли тіні від хронічного недосипу.

— Васю! — Богдан широко посміхнувся, перестрибуючи останню сходинку, і міцно потиснув мені руку, по-дружньому плеснувши по плечу. — Радий тебе бачити. Хоча, зізнаюся, здивований. Крісті вчора попередила мене по зв'язку, що ти вирушаєш, але я чекав тебе біля порталу. Чого ти вирішив трястися в сідлі?

— Треба було провітрити думки, — чесно відповів я.

— Розумію, — Богдан серйозно кивнув. — Твоя кімната вже прибрана і готова, можеш розташовуватися. Слухай, я зараз маю терміново залагодити кілька справ у місті, але ввечері чекаю тебе у своїх покоях на вечерю. Нам є про що поговорити.