Глава 23. Мертве право

Вілард неквапливо спускався на підземні поверхи палацу. Тут не було людей, світла і дратівливої метушні. Тільки тіні розбігались в боки від світла ліхтаря.

Велика поржавіла брама ховала прохід до найнижчих рівнів. Темні печери, де від часу обвалилися сходи, завжди лякали прислугу, тож дорогу сюди давно забули. Вілард Стенхоул знайшов це місце ще будучи хлопчиськом.

Діти наближених до корони людей часто тікали від гувернерів на нижні поверхи палацу. Грали там в хованки і випробовували сміливість одне одного. Так одного разу, десятирічний Віл Стенхоул заклався з інщими хлопчаками, що зможе провести цілу ніч в “проклятому” підземеллі за брамою. Сам один навіть без ліхтаря. Ставка цього спору була над сер’йозна — звання самого сміливого хлопця в палаці. Це було почесніше за звання принца. Тож малий Віл поцупив на кухні хлібину, в солдат похідний бурдюк і відправився в свій похід за браму. В палаці ходило багато чуток про це місце. Що люди зникали, що там живуть привиди і виють ночами. Але Вілард був прагматиком, розумним і на свій вік дуже начитаним хлопцем. Він вирішив, що це лише плітки і жахачки для дітей, а виття — протяги в старих тунелях. 

Як же він помилявся. Відтоді минули десятиліття. Та щоразу, переступаючи поріг старої брами, Віллард мимоволі згадував ту ніч. І щоразу холод підземелля пробирав його до кісток. Навіть ліхтар переставав світити в цьому підземеллі, а тоді в дитинстві з ним не було навіть ліхтаря. 

Тієї ночі десятирічний Віллард уперше почув голос, який згодом визначив усе його життя.
Цього разу план з захоплення Джерела зірвався. Остання носійка крові Верденів — Олівія, зникла. Забравши з собою шанс на легітимну зміну влади. І тепер радник мав повідомити про свою невдачу.

— Не трясись…тобі не личить… — прошелестіло з глибини.

— Ваша Темносте, — Вілард без вагань опустився на одне коліно й схилив голову перед прірвою — так, як він ніколи не схилявся навіть перед королем,  — дівчисько Верден зникла, можливо мертва…

— Джерело ще занадто сильне… Збільши видобуток Лорвеніту… — Із глибини прірви повіяло крижаним смородом. Полум'я ліхтаря здригнулося й майже згасло. Темрява ніби ворухнулася у відповідь, але Віллард так і не наважився підвести очей. Він відчував, як ця сила повільно висмоктує тепло з його тіла, залишаючи замість крові лише рідкий лід.

Саме так було й тієї першої ночі. Десятирічний хлопчик, який вважав себе найрозумнішим, пролежав на камені до світанку, затуливши вуха долонями, аби не чути шепоту, що обіцяв йому владу в обмін на покору. Тоді він виграв свій спір і здобув повагу серед дітей. 

Тиша затягнулася. Віллард не насмілився підвести голови, доки шелест остаточно не розчинився в камені. Він обережно підняв ліхтар. Полум'я знову стало рівним, ніби нічого не сталося. Лише крижаний піт під коміром нагадував, що розмова не була маренням. Лише тоді він повільно випростався. Долоня, якою він спирався на холодну підлогу, тремтіла. Він сердито стиснув пальці в кулак. Ніхто в палаці не повинен був дізнатися, що існує сила, перед якою навіть він відчуває страх. 

***

Кабінет королівського Радника потопав у густих сутінках. Віллард Стенхоул ніколи не любив занадто яскравого світла — він свято вірив, що воно лише заважає бачити справжню суть речей. Перед ним на масивному столі лежав свіжий звіт начальника таємної варти, написаний поспіхом, із помітно розмитими від дощу чорнилами.

Віллард повільно підвів очі на офіцера, що застиг перед ним. Його погляд у цей момент був подібний до дотику холодного заліза на лютому морозі.

— Уламки в річці, — сухо повторив Радник, і його низький голос прозвучав лякаюче спокійно. — Магічна північна буря. І ви з упевненістю стверджуєте, що жодних шансів вижити в них не було?

— Так, пане Радник, — офіцер поспіхом витер рясний піт із чола рукавом мундира. — Гірський схил у тому місці занадто крутий, а потік води після зливи — занадто швидкий і глибокий. Ми знайшли нижче за течією лише розбиту частину заднього борту фургона.

Віллард підвівся зі свого крісла, неквапливо підійшов до великого вікна, за яким нічний Тріван продовжував безтурботно сяяти мільйонами вогнів. Його зараз ні краплі не хвилювала смерть старого кухаря чи підла зрада рідної доньки. Його набагато сильніше хвилювала виключно стабільність тієї державної системи, яку він самотужки будував десятиліттями.

— Нам усім потрібно бути абсолютно впевненими в тому, що бунтівна кров Верденів мертва, — промовив він у скло, так і не обернувшись до капітана. — Доки серце Олівії б'ється, Лорвен усе ще має законного, суверенного господаря, якого ми не в силах контролювати. Навіть якщо вона зараз дійсно лежить на самому дні річки — я особисто хочу бачити незаперечні докази її смерті.

Він різко, карбуючи крок, розвернувся назад до кімнати. У глибокій напівтемряві кабінету все його обличчя здавалося висіченою з каменю маскою.

— Негайно надішліть до місця аварії на перевалі найкращих слідопитів. Накажіть їм ретельно обшукати кожен дюйм каменистого берега. І головне... — Віллард зробив коротку паузу, чітко виділяючи голосом кожне слово. — За будь-яку ціну принесіть мені її медальйон.

Офіцер варти від такого наказу здивовано підняв брови, але вчасно промовчав, не наважуючись перебити радника.

— Родовий артефакт Верденів ні в якому разі не повинен залишатися без нагляду Ради в диких північних горах. Він має бути тут, у столиці. Під моїм особистим контролем. Коли ми з магами нарешті знайдемо надійний спосіб переспрямувати його силу на Мальріка... наш великий Аурель назавжди перестане залежати від дурних примх дикої природи та її господарів.

— Ми обов'язково знайдемо її тіло, пане, — капітан таємної варти випрямився на місці й приклав руку до грудей.

— Ідіть, — Віллард знову спокійно сів назад за свій стіл. — І пам'ятайте: мене абсолютно не цікавлять ваші дурні людські співчуття чи труднощі переправи в шторм. Мене цікавить виключно кінцевий результат.