Глава 22. Удар

Удар. Світ миттєво перекинувся. Каміння, людські крики, тріск дерева й запах свіжої крові змішалися в один пекучий вир. А потім раптом настала тиша.  Глибока, абсолютна й глуха, що в ній миттєво губився навіть її власний фізичний біль.

Сірий Стерх вибрався з-під важких уламків першим. Він помітно кульгав на передню лапу, красива срібляста шерсть на загривку збилася в брудні, цупкі пасма, зовсім мокрі від холодної води та гірської глини. Кіт завмер на одну коротку мить, чуйно прислухаючись до навколишнього світу, який щойно на його очах розсипався на порох, а потім крізь густий туман побачив її.

Олівія нерухомо лежала в холодній багнюці біля води, безсило згорнувшись калачиком, ніби всіма силами намагалася сховатися від цієї жахливої реальності. Навколо було холодно і тихо. Стерх обережно підійшов ближче, лагідно лизнув її бліду, замазурену щоку, але вона ніяк не реагувала на його дотик. Тоді звір акуратно, повільно ліг коло її живота, ніби хотів своїм хутром захистити від чогось невидимого й страшного, що вже почало наближатися.

Його велике тіло дрібно, нервово тремтіло під зливою. Кіт тихо, протяжно завив у ніч — зовсім не як домашній кіт, а як дика лісова істота, яка на власні очі виразно бачить раптовий розрив тонкої нитки людської долі. Дві великі прозорі сльози повільно витекли з його темних очей і важко впали на холодну шкіру Олівії. Срібний медальйон на її шиї в ту ж секунду спалахнув слабким світлом.

***

Свідомість поверталася до неї важкими, рваними уривками, кожен з яких неминуче приносив із собою нову порцію нестерпного страждання. Крижана гірська вода в обличчя. Сніг на каменях. Пекучий, роздираючий біль десь глибоко в грудях.

— Ларо… — ледве чутно, прохрипіла Олівія, марно намагаючись бодай трохи поворухнутися на камінні.

Неподалік від неї щось важко ворушилося серед уламків розбитого причепа. Вілара. Вона повільно, задихаючись, йшла, залишаючи за собою на камінні темний кривавий слід. Її ліва рука безпорадно висіла, а все красиве обличчя було жорстоко посічене гострими дерев'яними трісками, але її очі горіли впертою цілеспрямованістю.

Трохи далі під скелею нерухомо лежав Бруно. Його масивне тіло намертво притиснув до землі важкий, товстий уламок дерев'яного борту. Вілара доповзла до нього першою.

— Бруно… — вона судомно вчепилася своєю єдиною здоровою рукою в мокру дошку, з усіх сил намагаючись підняти її вгору. — Чуєш мене? Я зараз обов'язково витягну тебе… 

Бруно дихав — важко з глухим хрипом, що буквально роздирав його легені зсередини. Він повільно підняв очі й подивився на дівчину з тією самою батьківською теплотою, яку завжди так ретельно намагався приховати.

— Ларо... — він ледь усміхнувся. — Ти вже зовсім виросла... 

— Не смій залишати мене тут одну! Не смій, чуєш?! — тонкі пальці дівчини ковзали по мокрій деревині борту, нігті з тріском ламалися в кров, але важка дошка навіть не ворушилася.

— Ні, дівчинко… — він ледь помітно, слабко хитнув своєю головою на землі. — Я… Ларо, — останнім зусиллям волі кухар повільно підняв свою велику, замазурену в чорній землі долоню й ніжно торкнувся її посіченої щоки. — … дозволь собі жити.

Його важка рука безсило впала на мокрий камінь. Вілара застигла на місці, повністю переставши дихати.Разом із Бруно з її душі зараз вирвали останній справжній дім. Єдине місце на всьому континенті, де її колись просто безкорисливо й щиро любили.

Холодний вітер здував сльозинки з її щік, але цього вона не помічала. 

— Спочивай у мирі. — Тремтячою рукою опустила його повіки, назавжди відпускаючи у світ, куди живим немає ходу.

***

Олівія спробувала бодай трохи підвестися на лікті, і саме в цей момент весь її внутрішній світ з тріском розірвало зсередини. Різкий, ні з чим не порівнянний нищівний біль у самому низу живота змусив її голосно скрикнути й безсило впасти спиною назад на камені.

Гаряча кров виходила з її тіла швидкими, важкими поштовхами, миттєво фарбуючи білий гірський сніг і бурхливий потік навколо в яскраво-червоний. Прадавня родова магія в її жилах, яка ще сьогодні вранці так солодко й сильно пульсувала надією майбутнього, тепер стрімко згасала, залишаючи по собі лише холод. Перед очима все попливло. 

— Ні… ні, благаю, тільки не це… — безпорадно прошепотіла вона, судорожно притискаючи обидві долоні до свого живота.

Все було марно. Маленьке, крихке життя, та сама іскра вільного Лорвена, яка мала назавжди змінити хід історії всього Ейлану, остаточно згасла всередині її тіла.

Олівія заціпеніло лежала на мокрому камінні берега, мовчки дивлячись, як Вілара — важко задихаючись від дикого болю — усе одно продовжує запекло розгрібати уламки навколо тіла. Товсте дерево борту було занадто масивним, а велике тіло Бруно — абсолютно нерухомим під тиском розтрощеного фургона.

— Ми ніколи не зможемо його самотужки підняти звідси, Лів… — голос Вілари, коли вона нарешті зупинилася, був ледь чутним, хрипким шепотом. Нарешті дівчина зняла розбитий але дивом не затухший ліхтар.

—Але я ні за що на світі не залишу його тіло вовкам, — люто прохрипіла Вілара крізь сльози.

Зібравши суху тріску,вона розвела невеличке багаття. Сира погода аж ніяк не сприяла загорянню. Але знайдена в торбі Бруно пляшка олії ліхтарів  допомогла, помалу полум’я охопило розбитий фургон. Пожираючи залишки їхньої колишньої золотої в’язниці та мертве тіло тієї єдиної людини, яка була для них обох справжнім захистом.

— Прощавай, наш старий добрий вовче… — тихо прошепотіла Олівія, безсило заплющуючи свої очі.

Стерх надовго завмер на вершині гострої скелі над ними, його великий димчастий силует на фоні багряної заграви багаття здавався чорним провалом у самій тканині реальності. Раптом кіт різко повернув свою голову в бік далекого гірського перевалу. Там, далеко в тумані, крізь шум зливи вже виразно чулося тривожне іржання королівських коней погоні.