Глава 21. Дорога до свободи

Два дні вони мчали на північ майже без зупинок. Коні вже важко хрипіли від виснаження, а обиті залізом колеса важкого фургона нещадно, з болісним гуркотом билися об гостре каміння занедбаних доріг. Усередині, під товстим і важким дорожнім брезентом, було темно, тісно й задушливо. Саме повітря в причепі здавалося дівчатам густим від піднятого пилу. Сірий Стерх нерухомо лежав на колінах Олівії — незвично зосереджений. Він був схожий на живий магічний щит, що надійно оберігав свою господарку та ту ще зовсім крихітну, не народжену іскру нового життя глибоко всередині її тіла. Присутність вірного звіра залишалася для неї тією опорою, яка не давала її змученому розуму остаточно зануритися в заціпеніння.

Тьмяне світло ліхтаря, що без упину розгойдувався в такт різким ударам коліс, робило старого Бруно значно старішим, ніж він був насправді. Густі чорні тіні глибоко западали в його зморшки, і в цьому нерівному мерехтінні полум'я все його велике обличчя здавалося висіченим із грубого, загартованого віковими штормами дуба.

Вілара нерухомо сиділа на мішку навпроти Олівії, міцно обхопивши свої коліна руками. Її пильний погляд був спрямований кудись у порожнечу підлоги, а тонкі губи — уперто, щільно стиснуті.

— Ти… боїшся, дівчинко? — раптом глухо спитав Бруно, так і не відриваючи уважного погляду від темної дороги крізь вузьку щілину в передній частині фургона.

— Ні, — різко відрізала Вілара, навіть не здригнувшись від його раптового питання.

— Брешеш.

Вона від такої прямоти лише ледь помітно всміхнулася самим куточком губ — гіркою, ламаною усмішкою.

— Ти ж сам мене всьому цьому колись навчив. У Трівані не виживають ті дурні, хто має звичку необачно говорити вголос правду.

Бруно на одну мить упевнено відпустив ліву віжку, засунув велику руку в глибоку кишеню свого брудного кухонного фартуха, який він у поспіху так і не зняв при втечі, і обережно витяг звідти маленький, філігранно виточений дерев’яний свисток. Він мовчки простягнув його Віларі на своїй широкій, суцільно вкритій шрамами й опіками долоні.

— Якщо раптом випадково загубишся в нашому гірському тумані чи серед гострих скель — просто щосили дуй у нього, чуєш? Я обов'язково знайду тебе, Ларо. Де б ти не була на цьому світі.

— Ти ж усе-таки не мисливський собака, Бруно, — тихо й лагідно мовила вона, обережно беручи нехитрий подарунок із його пальців.

Кухар у відповідь лише низько хмикнув, і цей короткий звук був дивно схожий на гарчання старого лісового звіра.

— Я значно гірше за будь-якого пса, дівчинко. Собаки від утоми іноді все ж здаються. А я — ніколи.

Вілара від його слів судомно стиснула дерев'яний свисток у своєму кулаці так сильно, що суглоби на її пальцях миттєво побіліли. Дивлячись на них із кутка, Олівія раптом чітко зрозуміла: вони всі в цьому фургоні зараз не просто тікають від хижого Радника Вілларда. Вони везуть разом із собою на північ останні живі частинки свого розбитого світу. Того світу, який Мальрік так марно й підло намагався склеїти для неї фальшивим аурельським золотом, а вони прямо зараз — рятують.

***

Глибокої ночі вони все ж змушені були зупинитися під деревами. Зовсім ненадовго — лише аби напоїти зі струмка виснажених коней і дати розпеченим від шаленої ходи залізним осям коліс бодай трохи охолонути під вітром. Важкий фургон завмер у глибокій, чорній тіні під навислими скелястими виступами, що здавалися їм у темряві велетенськими спинами прадавніх застиглих монстрів. Пронизливий вітер, що з криком прилетів із боку далеких Сизіх Гір, уже щосили ніс у собі гострий запах вологого каменю, дикої хвої та наелектризованої бурі.

Олівія не могла заснути. Кожна клітина її тіла була напружена до межі, наче натягнута до тремтіння міцна тятива лука. Вона тихо сиділа на самому краї дерев'яного борту фургона, безсило притулившись плечем до шорсткої стінки, і мовчки спостерігала за діями Бруно в темряві. Кухар зосереджено перевіряв шкіряні вуздечки, прискіпливо обмацуючи кожен ремінець своїми великими грубими пальцями. Його рухи були важкими, трохи уповільненими від утоми, але при цьому неймовірно впевненими — ніби він робив цю саму роботу тисячу разів у своїх минулих, забутих життях.

— Ти чому сам не лягаєш відпочити, Бруно? — тихо запитала вона, міцно обхопивши себе руками від нічної прохолоди.

Він навіть не озирнувся на її голос, чітко продовжуючи свою важливу роботу біля коней.

— Мої старі кістки зовсім не люблять цих ваших тісних фургонів, міледі. Вони звикли поважати виключно тверду, чесну землю під ногами.

Вона від його бурчання ледь помітно, щиро всміхнулася кутиками губ. — Ти зовсім ще не старий, Бруно. Не вигадуй.

— Я вже якраз достатньо старий, князівно, аби за одним лише першим запахом нічного вітру безпомилково знати, коли саме нас на повну силу наздоганяє велика біда, — він нарешті закінчив перевірку коней і повільно підійшов ближче до причепа.

Бруно важко, з глухим стогоном сів прямо на холодну землю біля великого заднього колеса. Спокійним рухом дістав із-за шкіряного пояса пошарпану металеву похідну флягу, зробив один великий ковток і, ретельно витерши горловину рукавом сорочки, мовчки простягнув її вгору Олівії. Дівчина вагалася лише одну коротку мить. Пекуча рідина всередині фляги виявилася гіркою, міцною і дивно «справжньою» — вона спочатку вогнем обпекла її горло, але миттєво, гарячою хвилею зігріла все тіло зсередини.

— Коли все це нарешті закінчиться… — тихо мовила Олівія, заворожено дивлячись на згасаючі багряні вуглинки їхнього крихітного, прихованого вогнища. — Ти колись знову добровільно повернешся назад у Тріван, Бруно? До своєї великої кухні?

Бруно від її питання презирливо, люто пирхнув, і цей різкий звук гучним ехом відбився від кам'яних скель над ними.

— Якщо я туди колись у своєму житті й повернуся, міледі, то лише для того, щоб власноруч підпалити королівський палац. А кухня... кухня не винна.