Глава 20. Крізь вогонь.

Нервово стискаючи кулаки, Вілара йшла до кабінету батька. На неї покладалася вкрай складна місія — нічим не видати підготовку до втечі. Вгамувавши внутрішнє тремтіння, з професійною придворною виправкою вона постукала й зайшла всередину.

— Ви хотіли мене бачити?

— Так. Я помітив, тобі вдалося завоювати прихильність принцеси. Наскільки стабільний її стан? Лікар повідомив, що втрата свідомості — це реакція на стрес. Ти не помітила нічого дивного в її поведінці останнім часом? — Вілард сидів за темним дубовим столом і уважно дивився на доньку.

— Мені здається, вона справляється зі стресом, хоча емоційна виснаженість ще помітна, — чітко відзвітувала Вілара. — Я слідкую, щоб рекомендації лікаря чітко виконувалися.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

— Добре.

Вілард відчинив невелику шухляду письмового столу й дістав темний скляний флакон.

— Лікар залишив ще один засіб. Зміцнювальний екстракт.

Вілара простягнула руку, але не поспішала брати пляшечку.

— Для чого він?

На вустах радника ледь помітно майнула посмішка.

— Майбутнє держави потребує певної... передбачуваності. Король скоро відійде до пращурів, а короні потрібен спадкоємець, щоб укріпити вагу Мальріка на троні. Цей засіб стимулює принцесу в потрібному напрямку.

Вілара обережно взяла флакон. Вілард навіть не підвів очей від паперів.

— Лікар знає, як його застосовувати. Прослідкуй, щоб Олівія випила все до краплі щовечора після вечері.

Дівчина повільно стиснула склянку в долоні.

— Звісно, батьку.

Лише тоді Вілард підняв на неї погляд.

— Я покладаюся на тебе.

Ці слова прозвучали майже тепло. Майже по-батьківськи. Але Вілара надто добре знала цей тон — так він говорив лише тоді, коли вже все вирішив.

— Не підведи мене.

— Не підведу, — вона ледь помітно схилила голову й повернулася до виходу.

— І ще одне.

Уже біля самих дверей вона завмерла.

— Якщо принцеса почне поводитися... незвично, — він повільно добирав слова, — якщо помітиш будь-які зміни в її самопочутті чи поведінці — ти скажеш про це мені першою. Не лікарю. Не Мальріку. Мені.

— Як накажете.

— Добре.

Вілард знову опустив погляд до документів, ніби розмова вже втратила для нього будь-яке значення.

Вілара мовчки вийшла з кабінету. Лише коли важкі двері зачинилися за її спиною, вона зрозуміла, що долоня, в якій лежав маленький флакон, стала мокрою від холодного поту.

Усередині плескалася не допомога. Усередині був вирок.

***

Тягуча, отруйна тиша панувала в спальні Олівії ще кілька хвилин після того, як Вілара переповіла розмову й вилила вміст флакона у важку бронзову вазу. Повітря між дівчатами натяглося, мов струна перед розривом. Це була остаточна межа.

— Вони думають, що можуть втілювати свої мерзенні амбіції за рахунок мого тіла й моєї крові, — холодно промовила Олівія. Вона повільно підійшла до вікна, дивилася на темні вежі Трівана, і в її очах палала небезпечна лють. — Нам потрібно щось надзвичайно масштабне, аби повністю відволікти на себе всю увагу гвардії. Щось таке, що силоміць змусить увесь цей зажерливий Тріван повністю забути про наше існування бодай на кілька годин.

— Пожежа?.. — ледь чутно прошепотіла Лара з дикою сумішшю первісного жаху та щирого захоплення.

Олівія міцно, до білих нігтів стиснула прадавній медальйон у своєму кулаці.

— Велика пожежа, — твердо підтвердила вона, зазираючи фрейліні прямо в душу. — Цей проклятий Тріван занадто багато століть безкарно жив виключно за рахунок краденого світла мого рідного краю. Тож нехай сьогодні вночі він нарешті освітить нашу з тобою втечу своїм власним пекучим вогнем.

До вечора вони майже не бачилися. Палац жив звичним життям: вечеря, слуги, варта, придворні розмови. Лише вони дві знали, що кожен прожитий удар годинника наближає мить, після якої дороги назад уже не буде. 

Ніч прийшла зовсім не з довгоочікуваною тишею, а з хижим, лютим виттям вітру, що стрімко розганяв похмурі тіні по кутках замку. Небо над Тріваном наглухо затягнуло важкими, залізними хмарами, ніби саме місто наперед чітко відчуло: сьогодні вночі щось зламається назавжди.

Олівія востаннє перевірила свої покої, здригаючись від кожного пориву вітру за вікном. Сірий Стерх сидів поруч на мармуровому підвіконні — нерухомий, мов димчаста кам’яна статуя, і лише глибокий фіолетовий блиск його великих очей виразно видавав прадавню магію, що з кожною хвилиною небезпечно згущувалася в кімнаті.

— Бруно готовий, тепер наша черга, — Вілара швидким рухом витягла з глибоких складок своєї сукні невелику склянку з горючою олією, яку вона потайки винесла з кухні. Її тонкі руки помітно тремтіли від напруги, але погляд зелених очей при цьому був твердим і незворотним.

Таємний хід, прихований за важким гобеленом на стіні, зустрів дівчат затхлим повітрям і могильним холодом старої кам'яної кладки. Вони бігли майже навпомацки вузькими, заплутаними тунелями вежі. Нарешті дісталися східного саду. Як і припускала Вілара, тут було людно. Криті вози з рудою перевозили до складу, якого ще навесні в цій частині палацового комплексу не було.

Під пильним наглядом Стерха дівчата прокралися вздовж стіни. Непомітно підпалили тент на ще запряженому возі. Смолоскип торкнувся просоченого олією полотна. Спочатку нічого не сталося полум'я лише жадібно поповзло по краю тенту. Один із коней нервово фиркнув, сіпнув віжки. Другий став дибки.

— Біжимо, — ледве чутно прошепотіла Вілара.

Вони ще не встигли відбігти, як налякані коні рвонули вперед, тягнучи за собою навантажений лорвенітом віз. Наступної миті ніч розірвав сліпучий білий спалах. 

— Дідусь завжди пильнував, щоб я не жбурнула лорвенітовий камінчик до багаття... Ніколи не думала, що це знання використовуватиму для втечі з палацу, — задихаючись від бігу, прошепотіла Олівія.

Над садом загуркотіли дзвони тривоги. З усіх боків пролунали крики варти. Люди бігли до складів, не розбираючи дороги. Над муром здійнявся другий, ще яскравіший спалах.