Глава 19. Іскра в попелі

Наступні дні стали для неї справжнім, виснажливим пеклом наяву. Олівія змушувала себе безтурботно сміятися над дурними жартами Мальріка, покірно дозволяла йому щовечора ніжно цілувати свої холодні пальці, слухняно вимовляла бездоганно правильні, завчені слова — саме ті, на які від неї так палко чекали. 

А Віллард Стенхоул спостерігав. Беззупину, завжди й усюди. Його сірі, хижі, базальтові очі нещадно ковзали по її постаті під час кожної спільної вечері, неквапливо затримуючись на блідому обличчі та тонкій талії набагато довше, ніж взагалі дозволяла світська пристойність. Королівський Радник усіма силами намагався першим розгледіти омріяні ознаки своєї фінальної політичної перемоги ще задовго до того, як вона взагалі стане очевидною для всього іншого світу.

На четвертий день ранок для Олівії почався зовсім не з нещадного тріванського світла, а з раптової, гострої нудоти. Різкий, неприємний металевий присмак у роті змусив дівчину здригнутися. Весь світ навколо неї в одну секунду сильно хитнувся вбік, а чіткі обриси спальні попливли перед очима каламутною водою.

Сірий кіт, який щойно ліниво ганявся лапою за ранковим сонячним зайчиком на килимі, миттєво завмер на місці. Він одним потужним, безшумним стрибком опинився на ліжку, швидко підійшов і втупився прямо в обличчя Олівії. Його великі сріблясті зіниці раптом спалахнули зсередини глибоким, майже чорним фіолетом родової сили. Кіт повільно, урочисто й бережно поклав свою важку теплу морду їй на живіт.

Прадавній медальйон під нічною сорочкою стрімко нагрівся, прошиваючи шкіру гарячими голками.

«Ти чуєш?» — голос у її голові більше не був слабким, далеким шепотом з минулого. Тепер він звучав як низький, вібруючий гул самої північної землі перед великим, нищівним обвалом скель. «В тобі зародилася іскра нового життя».

— Я… ні…ні-ні…тільки не це…не зараз… — безсило прошепотіла вона в порожнечу кімнати, міцно заплющуючи очі.
Олівія відсахнулася від кота, схопилася на ноги і почала безцільно ходити покоями — від важких занавішених вікон до вишуканого трюмо. Кроки босих ніг по холодній підлозі не відлунювали, але всередині неї все здригалося. Вона торкаєлась живота, відсмикувала руку, ніби обпеклася, і знову ходила — від стіни до стіни, намагаючись кроками врятувати себе з цього жаху. 

У цей момент двері різко відчинилися. На порозі з'явилась Вілара, на ходу поправляючи вишукані манжети:

— Лів, це вже занадто! Благаю тебе, змилуйся над моїми нервами! Мені щойно довелося заспокоювати покоївок. Вони розпачують, що ти знову виставила їх за двері й зачинилася. Стенхоул тільки й чекає приводу пустити чутки про твою неконтрольованість, а ти...

Вілара запнулася на пів слові. Вона нарешті підвела очі й побачила, як Олівія застигла посеред кімнати — з блідим обличчям і гарячковим, нетутешнім поглядом.

— Лів?.. Що з тобою? Ти біла, як полотно..

Олівія повільно, з абсолютно новою, непохитною внутрішньою величчю повернулась, з зусиллям прибираючі тремтячу руку з зовсім ще плаского живота. Тепер у її ясних очах не залишилося ні краплі колишнього зацькованого, дикого страху полонянки. Там палало лише крижане, незворотне й остаточне рішення Верденів.

— У нас із тобою більше немає часу, Ларо, — сухо й чітко сказала вона фрейліні. — Віллард Стенхоул, дуже швидко відчує появу нової, магії в моїй крові.

Вілара невпевнено зробила крок уперед, лицем промайнуло дике, невіруюче усвідомлення: — Про що ти... Ні, Олівіє, тільки не кажи, що...

— Стенхоулу більше не потрібні будуть мої примхи чи удавана покірність, — перебила її Олівія, і голос її забринів загартованою сталлю. — Мене просто запруть у покоях і використають як інкубатор, з якого вичавлять спадкоємця... А коли дитина народиться, від мене позбудуться, як від непотрібного інструменту.

Вілара від почутого помітно похинулася на ногах. Усі фарби збігли з її обличчя, залишивши лише попільну блідість. Вона чудово розуміла: Королівський Радник не пробачає свідків і зрадників.

— Якщо він дізнається, що я покривала тебе... мене навіть не саджатимуть під замок, — вона важко ковтнула підступний клубок у горлі. — Мене просто знищать. Тихо й безслідно.

— Саме так, — суворо підтвердила Олівія, роблячи крок до фрейліни й міцно стискаючи її заблоковані від жаху плечі. — Ми обидві вже висимо на волосині. Якщо тікати — то якнайшвидше, поки Віллард не дізнався правди.

***
До кухні вони добиралися найдовшими, найтемнішими коридорами палацу, ховаючись у тінях від кожного шелесту й кроків варти. Серце Олівії калатало десь у горлі, а Вілара від кожного звуку здригалася так, ніби за кутом на неї вже чекав сам Стенхоул.

Коли дівчата нарешті прослизнули крізь важкі дубові двері службового входу, Бруно був один. У величезному приміщенні, де зазвичай вирувало життя, панувала гнітюча, важка тиша. Головний кухар саме протирав масивний обробний стіл, але, побачивши блідих дівчат, миттєво завмер. Рушник випав з його заскорублих рук.

— Ви з глузду з'їхали?! — стишеним, але лютим шепотом вихопилося в нього. Він бігом кинувся до дверей і засунув важкий засув. — Чому ви тут? Я ж казав чекати мого знаку!

— У нас немає часу чекати, Бруно, — тихо, але безпеляційно мовила Олівія, насуваючи каптур глибоко на очі. — Все змінилося. Ми маємо тікати сьогодні.

Кухар важко зітхнув, обхопив пальцями сиву голову й безсило опустився на важку лаву. У його втомлених очах палала суміш розпачу та безпорадності.

— Сьогодні? Ви хоч розумієте, що просите? Я ще майже нічого не встиг підготувати! Стенхоул стискає лещата все сильніше. Палац перетворився на мишоловку. У нього люди навіть серед праль. Серед конюхів. Серед кухарів. Серед охорони... Я вже не знаю, кому взагалі можна довіряти! Учора я був певен у двох кухарях. Сьогодні одного перевели працювати до покоїв Радника. 

Бруно підвівся й почав нервово ходити біля вогнища, зтишуючи голос до ледь чутного шелесту: