Глава 17. Повернення ілюзії

Наступні дні тягнулися повільно й масно, мов густий отруєний мед, у якому можна було легко захлинутися, навіть не помітивши смертельної небезпеки.

Після тієї важкої нічної розмови з Мальріком Олівія жила ніби у двох абсолютно різних реальностях водночас. В одній вона слухняно залишалася ідеальною, безголосою принцесою Ауреля — годинами сиділа за нескінченно довгими королівськими столами, мовчки дозволяла служницям до гострого болю в ребрах затягувати на собі шовкові сукні, ввічливо кивала вельможам і відповідала бездоганною палацовою усмішкою на ті слова, після яких у душі хотілося негайно вимити руки з милом.

В іншій реальності — вона вже чітко знала правду. Знала, що цей блискучий палац не просто бреше їй в очі. Він методично перемелює живих людей — повільно, терпляче й безжально, перетворюючи їх на зручні, обтесані фігури у великій політичній грі Радника Вілларда. Але найгіршим, найстрашнішим було зовсім не це. Найгіршим виявилося те, що її власне серце, попри всю залізну логіку, неспростовні факти та смерть батьків, усе ще не вмерло до самого кінця.

Воно зрадницьки, гаряче здригалося щоразу, коли вона чула впевнені, знайомі кроки Мальріка в коридорі. Болісно стискалося в грудях, коли він випадково, за протоколом торкався її руки при людях. Серце проти її волі палко пам’ятало того чоловіка, який колись в дивився на неї так, ніби вона — єдине живе й чисте створіння серед усього цього застиглого золотого холоду Трівана. І саме ця пам'ять робила її зараз небезпечно слабкою перед ворогом.

Того вечора вона знову сиділа на самоті в бібліотеці, але не читала. Важка старовинна книга просто лежала розгорнутою на її колінах, пальці застигли між цупкими сторінками, а погляд некліпно упирався в темне вікно, за яким густі сутінки повільно ковтали велике місто. Лорвенітові лампи в переходах палацу вже запалили, і їхнє бліде штучне світло лягало на підлогу правильними прямокутниками, схожими на холодні сліди чиєїсь невидимої, хижої присутності.

Стерх нерухомо лежав на високому мармуровому підвіконні, глибоко підібгавши під себе лапи. Його сірий хвіст нервово, ледь помітно сіпався щоразу, коли з довгого коридору долинав найменший шурхіт тканини. Кіт теж сильно змінився за останні дні — став набагато тихішим, настороженішим. Наче він щохвилини вслухався не в людські звуки, а в саму невидиму тканину реальності, яка під сонцем Ауреля вже почала з тріском рватися.

Коли важкі двері бібліотеки тихо відчинилися, Олівія мимоволі здригнулася всім тілом.

Принц Мальрік самотньо стояв на порозі — повністю без свого звичного пишного супроводу з гвардійців та суворих радників батька. На ньому був простий темний камзол, світле волосся трохи неслухняно розсипалося по чолу, а в руках він обережно тримав якусь річ, дбайливо загорнуту в тонку сіру тканину.

— Я не заважаю тобі, Лів? — тихо запитав він, зупинившись біля входу.

Його низький голос при цьому був настільки м’яким і глибоким, що вся захисна лорвенська броня Олівії в одну секунду дала першу небезпечну тріщину.

— Ти — ні, — глухо відповіла вона, так і не підвівшись зі свого стільця.

На його губах від її слів миттєво з’явилася та сама знайома, чарівна усмішка, від якої колись у минулому житті в неї солодко паморочилося в голові.

— Значить, я не зовсім огидний в твоїх очах.

Він повільно підійшов ближче й обережно поклав принесену річ на дубовий стіл перед нею. Плавним рухом відгорнув сіру тканину. Там, у світлі лампи, лежала велика книжка — стара, у знайомій темно-зеленій шкіряній палітурці з витонченим срібним тисненням. Це не була пишна, кричуща тріванська розкіш. Це була чиста, рідна лорвенська робота майстрів півночі.

— Я випадково знайшов її сьогодні серед тих нечисленних речей, які прибули для тебе з Вердена, — тихо сказав Мальрік, зазираючи їй в обличчя.

Олівія тремтячими пальцями обережно торкнулася старої палітурки. Шкіра книги під її долонею була теплою, справжньою. Дивно живою в цих стінах.

— Навіщо… навіщо ти приніс її мені?

Мальрік спокійно сів на стілець навпроти неї. Не надто близько, і саме ця його тактовна, шаноблива дистанція була для Олівії зараз найбільш емоційно небезпечною.

— Бо я чітко пам’ятаю ті дрібні речі, які для тебе справді важливі, Олівіє. Навіть тоді, коли ти впевнена, що мені на все абсолютно байдуже. Я був огидним і жорстоким із тобою всі останні місяці, Лів. І я не збираюся зараз по-дурному вдавати перед тобою, що це не так.

Це було чимось абсолютно новим у його поведінці. Він уперше не виправдовувався державними інтересами й не намагався звинуватити її в провінційній наївності.

— Бо коли навколо тебе з самого дитинства виключно брудні інтриги й хижі королівські лапи, ти мимоволі сам починаєш жорстоко кусатися навіть там, де міг би просто лагідно простягнути людині руку, — він гірко, втомлено всміхнувся, схиливши голову. — Я просто абсолютно не вмію бути слабким чи вразливим у цьому проклятому палаці, Олівіє. Але з тобою… з тобою я більше ні хвилини не хочу воювати.

І Олівія з жахом відчула, як у її грудях проти її власної волі стрімко оживає найнебезпечніше, найруйнівніше жіноче почуття — глибока людська жалість до нього.

— Ходімо зі мною, — він лагідно простягнув їй свою велику відкриту долоню.

***

Вони йшли абсолютно мовчки довгими темними переходами палацу, куди в такий пізній час украй рідко заглядала королівська варта. Сірий Стерх безшумно йшов позаду них, напружений кожним м'язом тіла, мов готова до пострілу тятива. Нарешті Мальрік упевнено штовхнув важкі дубові двері в кінці вежі, і їм в обличчя миттєво вдарило чисте, прохолодне нічне повітря.

Вони разом вийшли на широкий плаский дах палацу. Глибока ніч повністю накривала величний Тріван своєю густою синявою. Величезне місто внизу розливалося нескінченним морем штучних вогнів, і звідси, з цієї колосальної висоти, воно зараз здавалося дивно гармонійним, спокійним і чистим. Майже по-справжньому прекрасним.