Глава 16. Тепло

Олівія дуже довго не могла заснути. Величезний палац навколо мовчав, але це було зовсім не те спокійне, благословенне мовчання, що приносить людині довгоочікуваний відпочинок, — це було глухе, хиже вичікування Пожирача. Наче самі товсті стіни замку знали всю правду набагато раніше за людей і тепер лише холодно, байдуже спостерігали з темряви, чим саме закінчиться ця трагічна вистава.

Дівчина самотньо сиділа на високому мармуровому підвіконні, високо підтягнувши коліна до грудей і міцно обійнявши себе руками. Нічне місто далеко під її балконом яскраво світилося мільйонами штучних вогнів, які більше не здавалися їй красивими чи величними. Це сяйво Трівана було мертвим, неправильним, надто агресивним для світу, де прямо зараз безжально згасає життя її дому.

Медальйон Арсолена лежав у її затиснутій долоні — важкий, тривожно теплий, він пульсував у чіткий такт її прискореного серця, наче щось відчайдушно намагався вистукати на її холодній шкірі.

Стерх безшумно, м'якою ходою годинами ходив великою кімнатою колами. Він був гранично напружений, наче тонка металева струна перед своїм неминучим розривом. Час від часу кіт різко зупинявся біля самих дверей і пильно дивився на них так, ніби своїм звірячим чуттям виразно відчував чиєсь наближення ще задовго до того, як у коридорі пролунали перші кроки.

Раптовий стук у двері був тихим. Майже нерішучим і обережним.

— Олівіє… прошу тебе, відчини. Це я.

Її серце в грудях від цього звуку болісно, судомно здригнулося. Вона знала цей низький голос занадто добре. Знала, як саме він звучить, коли в ньому грає сонячна велич Трівана, і як — коли в ньому криється сухий, сталевий наказ. Вона повільно підійшла й відчинила двері спальні, сама до кінця не знаючи, для чого.

Принц Мальрік самотньо стояв у напівтемряві порожнього коридору. Повністю без своєї золотої корони, без звичного пишного почту гвардії й без тієї бездоганно рівної постави, яку він звик незмінно носити перед усім двором як парадний обладунок. У цю мить у тьмяному світлі ліхтаря він виглядав просто смертельно втомленою людиною, чиє красиве обличчя нарешті стало… живим.

— Можна мені увійти? — тихо запитав він, і в цьому його питанні вперше за всі місяці не було колишньої залізної впевненості господаря.

Вона мовчки відступила на крок назад, пускаючи чоловіка всередину своїх покоїв. Стерх миттєво завмер посеред спальні, його великий сріблястий хвіст нервово сіпнувся з боку в бік, а зіниці розширилися повністю затоплюючи їх небезпечною чорнотою. Принц одразу помітив цей рух.

— Твій кіт мене відверто не любить, — дуже тихо сказав Мальрік, так і не зводячи свого пильного погляду з тварини.

— Він мало кого тут взагалі любить, — глухо відповіла Олівія.

Власний голос у цю мить щиро здивував її саму своєю абсолютною, застиглою рівністю — наче вона за цей вечір теж остаточно навчилася бездоганно носити в цьому палаці непроникну маску.

Мальрік повільно підійшов ближче — крок за кроком, навмисно даючи їй кожну секунду часу, аби вона могла відштовхнути його або прогнати геть.

— Я просто дуже хотів поговорити з тобою віч-на-віч, Лів. Після всього того жаху, що стався сьогодні на прийомі… — він важко зітхнув. — Я фізично не міг спокійно залишити тебе тут одну наодинці з страшними думками.

Його велика долоня обережно, ніжно торкнулася її оголеного плеча. Цей дотик тіла був теплим. Надто теплим і живим для того арктичного льоду, що після слів сільдрійського посла назавжди заповнив її вени. Усередині Олівії від цього тепла щось небезпечно, зрадницьки здригнулося. Їй усе ще так відчайдушно, до крику хотілося вірити йому. Хоч на одну коротку мить, хоч у найменшу, примарну ілюзію його колишньої щирості.

— Чому… чому ти сам нічого не сказав мені про смерть моїх батьків, Мальріку? — ледве чутно прошепотіла вона, пильно дивлячись у його світлі очі й марно намагаючись знайти там відповідь.

Обличчя Мальріка від її питання помітно зм’яніло, а в кутиках очей з’явився виразна тінь глибокого жалю.

— Я щиро хотів цього, Лів. Я присягаюся тобі самим Джерелом, що я дуже хотів усе розповісти. Але Вілард твердо вирішив, що ти зараз просто не витримаєш такого страшного удару. Що ти остаточно зламаєшся прямо перед послами. — Він безсило опустив свій погляд на власні руки. — Я просто панічно боявся назавжди втратити тебе ще до того, як по-справжньому… отримав.

Це єдине слово «отримав» гострим залізом боляче різонуло по її єству.

— Отримав? — вона ледь помітно, гірко всміхнулася кутиками губ, — Хто ж я тоді для тебе, Мальріку? Просто чергова гарна річ? Зручний трофей, який ви так успішно вивезли з підкореного Лорвена?

Мальрік від цих слів різко, сердито підняв голову.

— Не треба навмисно перекручувати мої слова, Олівіє. Ти ж чудово знаєш, що саме я мав на увазі.

Його голос при цьому миттєво став значно твердішим, у ньому на секунду виразно прокинувся майбутній суворий король імперії. Але вона у відповідь лише вперто, гордо підняла своє підборіддя.

— Ні, Мальріку. Я від сьогодні більше взагалі нічого не знаю напевно. У цьому проклятому палаці ваша правда — це лише дефіцитний державний товар, який нікому з нас не по кишені. Тут абсолютно всі навколо брешуть прямо в очі.

— Ти дійсно вважаєш, що я теж безсоромно брешу тобі кожну хвилину, Лів? — тихо запитав він, роблячи один рішучий крок уперед, прямо в її особистий простір.

— Я думаю… — вона судомно, важко вдихнула повітря ротом, — що мене тут з самого першого дня просто безжально використовують. Як інструмент. Як просто гарну, безголосу прикрасу для твоєї майбутньої пишної коронації.

Красиве обличчя Мальріка від почутого помітно зблідло під її поглядом.

— Це максимально несправедливо з твого боку, Олівіє.

— А що взагалі в цьому місті справедливо?! — її голос від накопиченого болю раптово зірвався на голосний крик. — Мої рідні батьки підло вбиті на півночі, а я дізнаюся про це як остання дурепа від абсолютно сторонньої людини, під приглушений сміх твоїх придворних леді! Мене тримають тут у золотій клітці, щодня годують солодкими побрехеньками, аби я, не дай Боже, не ставила зайвих запитань… І ти після всього цього серйозно чекаєш, що я буду безмежно вдячна тобі за це твоє нічне «тепло»?