Глава 15. Той, хто знає

Офіційну сільдрійську делегацію навмисно розмістили в далекому західному крилі королівського палацу. Колись, у часи розквіту королівства, там зазвичай жили найпочесніші гості, але тепер ці заплутані коридори здавалися напівпорожніми, чужими й безнадійно вистудженими. Магічне світло ламп тут було заздалегідь приглушеним. Королівська варта на постах — надто уважною і прискіпливою, аби це можна було списати на звичайну палацову обережність. Олівія фізично відчувала на своїй потилиці їхні важкі оцінювальні погляди, наче липку, брудну павутину.

Вона йшла порожнім коридором швидко, кожен шелест її сукні здавався їй у цій тиші гучним, як раптовий обвал скель у горах. Стерх упевнено ішов поруч, мов срібляста нічна тінь, — ні на мить не зупиняючись і не відволікаючись на шурхоти, наче він особисто знав цю таємну дорогу набагато краще за неї.

Коли дівчина нарешті зупинилася перед важкими темними дверима потрібних покоїв, медальйон Арсолена на шиї раптом стрімко потеплішав, почавши ритмічно пульсувати в один такт із її скаженим серцем. Олівія глибоко вдихнула повітря й постукала. Спочатку тихо, а потім — з тією новою, крижаною рішучістю Верденів, що остаточно випеклася в її душі за останню страшну добу.

Важкі двері відчинилися перед нею майже беззвучно. Старий Арсолен нерухомо стояв у напівтемряві кімнати, і перше, що Олівія виразно відчула з порогу, був запах — сухий, насичений запах розпеченого на вогні каменя, густої мастильної олії для складних механізмів і свіжого гірського чебрецю. Точно такий самий запах колись у дитинстві повністю заповнював робочий кабінет її дідуся Елріка в Орвені.

Майстер виглядав дуже старим, але аж ніяк не крихким чи немічним. Його висока постава була надто рівною для такого поважного віку, а великі руки, суцільно вкриті дрібними білими шрамами від багаторічної виснажливої роботи з живим каменем, здавалися вилитими з міцної бронзи.

— Я був свято впевнений, що ти прийдеш до мене значно раніше, дитино, — спокійно сказав він.

Його голос був глибоким, низьким, із тією специфічною гірською хрипотою, яка раптовим спалахом витягла з найтемніших глибин дитячої пам'яті Олівії один забутий образ: високий кремезний чоловік у грубому дорожньому плащі, що лагідно схиляється над нею, зовсім маленькою дівчинкою, і мовчки дарує красиву іграшку, філігранно виточену з прозорого кварцу.

— Мені за ці місяці жодного разу не дали права шукати правду, — ледь чутно відповіла вона, впевнено переступаючи поріг його покоїв.

— Ні, князівно, — старий ледь помітно, шанобливо схилив свою срібну голову. — Тебе в Трівані весь цей час наполегливо вчили її просто мовчки ігнорувати під їхнім наглядом.

Кімната артефактора була дивною для палацу. Тут не було абсолютно ніякої пишної королівської розкоші — лише сурова, суха функціональність. На великому столі безладно лежали гострі залізні інструменти, складні детальні креслення та чималі шматки лорвенітової руди, які виглядали по-варварськи понівеченими. Стерх миттєво, легким стрибком вискочив прямо на завалений паперами стіл і завмер на місці, пильно дивлячись на Арсолена своїми великими срібними очима.

— А я був повністю впевнений, що ти назавжди зник разом із Елріком, старий кудлатий друже, — тихо й лагідно мовив артефактор, звертаючись безпосередньо до сірого кота.

Стерх у відповідь лише повільно, розумно кліпнув великими очима, повністю визнаючи це прадавнє знайомство крові.

— Дідусь колись згадував, що ви наш родич, але звідки… звідки ви знаєте Стерха? — почала було Олівія, але Арсолен м'яко перехопив її здивований погляд.

— Я дуже добре знав твого діда через Сайрену, твою покійну бабусю, Олівіє. Вона була моєю рідною сестрою, дитино. Моєю єдиною кров’ю на цьому світі. А Елрік Верден… він свого часу виявився єдиним чоловіком у вашому роду, який мав дійсно допитливий, живий розум. Ми пройшли з ним багато складних спільних пригод. Після смерті Сайрени ти стала єдиним променем світла для змученого емоціями Елріка. А я… я просто намагався зайвий раз не нагадувати про себе

Олівія зробила один рішучий крок ближче до столу, виразно відчуваючи, як під її пальцями в потайній кишені грозової сукні стрімко гріється залізний Ключ Елріка.

— Дідусь залишив мені перед смертю цей Ключ. І цей медальйон на моїй шиї. Він суворо казав перед моїм від'їздом, що наша земля зараз мовчить, але вона терпляче чекає від мене якихось конкретних дій.

Арсолен від її слів важко, гірко зітхнув і повільно підійшов до великого лорвенітового ліхтаря на стіні, де в золотій оправі тьмяно й потворно чорнів повністю обвуглений кристал.

— Подивись уважно сюди, дитино. У моїй рідній Сільдрі з подібного маленького уламка каменю ми, майстри, створюємо чисте, живе серце для складного механізму, що безвідмовно служитиме багатьом майбутнім поколінням людей. А тут, у цьому проклятому Трівані, вони просто безжально й бездумно спалюють його дотла, аби лише яскраво освітити собі дорогу до чергового ситого обіду. Вони за своєю природою не вміють і не хочуть слухати живий камінь, Олівіє. Вони його просто знищують, вичавлюючи всю магічну силу до останньої краплі, поки він не перетвориться на сірий, мертвий шлак.

Він повільно повернувся і підняв на неї свій важкий погляд, і в його очах Олівія раптом чітко побачила відблиск тієї самої лютої північної бурі, яку зараз на повну силу відчувала сама всередині своєї пустки.

— Твої бідні батьки в Лорвені зрозуміли цю страшну істину надто пізно, Олівіє. Вони хотіли офіційно й назавжди розірвати той кабальний контракт на постачання нашої руди Аурелю. Хотіли повністю закрити заповідні рудники Верденів для столиці. Саме тому вони й померли на півночі так «вчасно» для імперії. Занадто вчасно для Радника Вілларда Стенхоула, якому зараз за будь-яку ціну потрібен весь Лорвен без його законних, сильних господарів.

— Це було навмисне вбивство… — ледве чутно прошепотіла Олівія.

Раптовий холод миттєво розлився по всьому її тілу, але рука в кишені сукні лише міцніше, до болю в суглобах стиснула залізний Ключ. — Мій дід знав про це. Він чітко знав, що вони будуть наступними в їхньому списку жертв.