Глава 14. Попіл

Свідомість поверталася окремими частинами, наче розбите дзеркало, яке хтось намагався похапцем склеїти наосліп у повній темряві.

Спершу прийшов запах. Гіркий, різкий, занадто земний і справжній для стерильних, випещених покоїв Трівана. Це пахло Лорвеном — розтертим у долонях диким полином і вогкою деревною корою. Потім долинав ледь чутний шурхіт цупкої тканини. Обережні, майже невагомі рухи поруч із ліжком. Наче хтось панічно боявся навіть дихати, аби випадково не зруйнувати ту крихку, скляну тишу, яка щільно огортала її тіло.

І лише тоді Олівія почула чийсь тихий, надривний, безпорадний плач.

— Я не знала… я присягаюся, що нічого не знала, Олівіє, — прошепотіла Вілара.

Її голос, зазвичай гострий, чистий і холодний, як лезо бойового стилета, безпорадно зірвався на останньому слові, розсипавшись у порожнечі кімнати на дрібні уламки.

Олівія повільно, з неймовірним фізичним зусиллям розплющила обважнілі повіки. Висока стеля над нею була нескінченно далекою, ідеально розписаною безхмарними блакитними небесами. Вона дивилася в цей намальований простір дуже довго, наче намагалася згадати, що саме означає саме слово «відчувати».

Але нічого не приходило. Ні гострого болю від усвідомлення жахливої втрати батьків. Ні випалюючого, праведного гніву на зрадника-Мальріка. Ні крижаного, липкого страху перед всесильним Віллардом. Лише пустка. Величезна, космічна й мертва порожнеча, де ще вчора так наївно й гаряче билося її живе серце.

Поряд із ліжком щось різко, металево дзенькнуло. Вілара сиділа на стільці, мляво стискаючи в руках маленьку скляну пляшечку з якимось заспокійливим зіллям. Її довгі, доглянуті пальці тремтіли так сильно, що прозора рідина всередині судорожно плескалась об стінки, вибиваючи швидкий, тривожний ритм.

— Вони… вони в один голос сказали мені, що ти просто раптово знепритомніла від емоційної втоми, — швидко, задихаючись від власних слів, заговорила фрейліна, так і не наважуючись підвести очей. — Що це все від занадто яскравого світла люстр. Від натовпу в залі. Що в цьому немає абсолютно нічого серйозного, звичайна жіноча слабкість через нерви перед послами…

Вона раптово замовкла, болісно й глибоко ковтнувши повітря. Наче його в цих розкішних покоях раптом стало катастрофічно мало для них обох.

— І я покірно повірила їм. Я… — її тонкі губи затремтіли, і вона на мить міцно заплющила очі, стримуючи сльози. — Я ж завжди вважаю себе найрозумнішою серед усіх цих придворних ляльок. Що я обов'язково встигну все вчасно зрозуміти, якщо щось піде не так. Що я здатна прорахувати кожен їхній крок.

Вілара різко підняла голову, і Олівія слабко здригнулася всередині своєї випаленої порожнечі. В очах тріванки більше не було звичної, захисної іронії. Не було тієї холодної, розважливої рівноваги, якої вона так старанно й суворо вчила Олівію всі ці три місяці. Там палав чистий, первісний жах людини, яка нарешті на власні очі побачила справжній край безодні.

— Лів… ти хоч чуєш мене? — Вілара в розпачі подалася вперед.

Олівія дивилася на неї так само відсторонено, скляно й порожньо, як до цього дивилася на намальоване синє небо на стелі. Наче Вілара Стенхоул була лише частиною дорогої палацової декорації, черговою німою статуєю, яка раптом з невідомої причини почала видавати людські звуки.

І це налякало фрейліну значно більше, ніж будь-які можливі гучні істерики, крики чи страшні лорвенські прокльони.

— Скажи мені бодай щось… — майже благально, пошепки попросила вона, і в цьому шепоті не залишилося абсолютно нічого від гордої, незламної доньки королівського Радника. — Будь ласка, Олівіє. Злись на мене. Звинувачуй у всьому. Кричи мені в обличчя, що я тебе підло зрадила. Зроби хоч що-небудь, тільки не мовчи так страшно!

Її рука, холодна й волога від нервового поту, невпевнено торкнулася плеча Олівії. І в цю мить обом стало остаточно зрозуміло: Вілара зараз панічно боїться зовсім не за політичну долю північної князівни й не за гнів свого жорстокого батька. Вона боїться, що та Олівія Верден, яку вона встигла пізнати за цей час — жива, щира, горда й «провінційна» — просто назавжди зникла, вщент вигорівши до попелу під нещадним білим світлом лорвенітових люстр.

***

Олівія продовжувала некліпно дивитися в розписану стелю й не відчувала зовсім нічого. Лише пустку. Величезну, вселенську порожнечу, яка зараз без залишку поглинала в собі всі далекі, приглушені звуки ненажерливого Трівана.

Раптом на шовкову ковдру ліжка м'яко, вагомо стрибнув Стерх. Його велике тіло було гарячим і дивно живим. Кіт не муркотів і не вимагав від неї звичної уваги — він просто підійшов ближче й довірливо притиснувся своєю пухнастою щокою до її блідого обличчя. І в цей самий момент весь її світ, який ще секунду тому здавався остаточно мертвим, раптово здригнувся й ожив.

«Тримайся. Без тебе вся магія згасне. Без тебе вона замовкне назавжди».

Це не був людський звук і навіть не чітко сформована в голові думка. Це був чистий магічний імпульс — первісний, потужний, спрямований її вірним звіром прямо в її знекровлене, застигле серце.

Гарячі сльози прийшли раптово, хлинувши з очей. Вони не були тихими, безсилими чи гіркими — вони були обпікаючими й живими. Олівія судорожно задихнулася від цього раптового, болісного повернення почуттів.

— Ти… ти тут, Лів?

Вілара подалася всім тілом вперед, панічно затамувавши подих. 

— Що? — прошепотіла вона, дивлячись на Олівію з шаленою надією та диким жахом одночасно.

Олівія сіла на ліжку — повільно, велично, з такою внутрішньою гідністю, якої в цих покоях не бачили за всі місяці її перебування. Наче щось неймовірно важке, монолітне й непохитне всередині неї нарешті назавжди стало на своє законне, родове місце. Вона впевненим, спокійним рухом дістала медальйон Арсолена з-під нічної сорочки і вперше за весь час рішуче одягла його відкрито, поверх тканини.

Прадавній камінь у срібному корінні помітно змінився. Він став значно темнішим, глибшим, наче за цю ніч без залишку увібрав у себе всю приховану темряву королівського палацу, і тепер почав пульсувати рівним, небезпечним і живим світлом.