Глава 13. Крижане золото

Палац прокинувся задовго до першого сонця. У високих коридорах уже шумно шелестіли важкі дорогі тканини, гарячково бігали залякані служниці . Всі ретельно готувалися до прийому. 

Повітря в Трівані з самого ранку було напруженим, сухим і густим — мов перед великою руйнівною грозою. Сьогодні замок мав сяяти так сліпучо й вишукано, щоб назавжди засліпити будь-якого прибулого гостя. Навіть якщо для цього фальшивого ефекту доведеться спалити тони лорвеніту.

Двері відчинялися й зачинялися абсолютно беззвучно. Голоси слуг були приглушені й уривчасті: люди говорили швидко, нервово обмінюючись короткими командами, і миттєво замовкали, щойно хтось чужий проходив повз. Палац зовсім не готувався до радісного свята — він ретельно готувався до великої, агресивної демонстрації своєї сили.

Олівія безсило сиділа на краю ліжка, її босі ноги ледь торкалися холодної, як лід, мармурової підлоги. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє прокидалася вранці без гнітючого відчуття, ніби на її грудях важким, непосильним тягарем лежить сірий камінь. За великим вікном світало повільно, ніби саме небо Трівана не поспішало дивитися на те, що сьогодні відбуватиметься внизу.

— Вставай, — тихо й глухо сказала Вілара.

Це був не суворий наказ і навіть не дружнє прохання. Це був черговий сухий факт Ауреля, проти якого в її теперішньому становищі просто не існувало жодних заперечень.

Важку сукню, обов'язкове вбрання для великих прийомів, до спальні мовчки принесли троє покоївок. Вона була масивною, золотою і настільки розкішною, що здавалася окремою, хижою живою істотою. Олівію одягали, сантиметр за сантиметром, наче в залізний бойовий обладунок перед смертельною битвою.

Цупка парчева тканина лягала важкими шарами. Жорсткий корсет безжально стискав ребра так, що шнурівка впилася в шкіру, перетворюючи кожен її вдих на коротку спробу вижити. Наче архітектори цього місця навмисно залишили їй рівно стільки кисню, скільки було потрібно, аби вона просто не впала непритомною перед шляхетними гостями.

— Ще трохи, потерпи, — ледве чутно прошепотіла Вілара.

— Я… я дихаю, все добре, — важко видихнула Олівія крізь міцно зціплені зуби.

— Ні, Олівіє, — гірко й тихо відповіла фрейліна їй у потилицю. — Ти зараз не дихаєш. Ти просто мовчки терпиш.

Олівія на мить безсило заплющила очі. Це відчуття вже встигло стати для неї звичним за останні місяці, не біль у своєму чистому, первісному вигляді — це був тотальний, всеохопний контроль, який повільно, але неублаганно просочувався крізь самі пори її шкіри. 

Руде волосся нещадно й сильно тягнули вгору, гострі срібні шпильки боляче кололи шкіру голови, надійно фіксуючи кожне пасмо так, ніби навіть випадкова, вільна неслухняність її кучерів була в цьому палаці тяжким державним злочином.

Вона нарешті відкрила очі, подивилася в дзеркало і з жахом не впізнала саму себе. Там, у золотій рамі, стояв бездоганний витвір мистецтва Ауреля. Дорога, сяюча золота статуя з живими, але повністю сповненими дикого болю очима Верденів. І саме ці очі зараз безжально псували всю ідеальну картину загальної аурельської гармонії.

— Сьогодні ти маєш бути абсолютно досконалою, Олівіє, — тихо сказала Вілара, зупинившись прямо за її спиною і поклавши руки на плечі. — Бо кожен аристократ у цій залі палко хоче побачити бодай маленьку, крихітну тріщину на твоєму обличчі.

Олівія повільно, важко кивнула, виразно відчуваючи, як велика корона всією своєю вагою тисне на скроні. Її пальці майже несвідомо ковзнули під холодні, цупкі шари золотої парчі сукні, де в потаємній кишені, прямо біля серця, тепер надійно ховався медальйон. Сьогодні прадавній камінь під тканиною не просто грів її тіло — він буквально випромінював тривожне, пульсуюче тепло, ніби на відстані чітко відчував наближення свого творця. ***

Сліпуче світло у залі прийому вдарило їй в обличчя з такою шаленою силою, що Олівія на першу мить повністю засліпла. Колосальні люстри під високим готичним склепінням не просто яскраво світили — вони палали. Коштовний лорвеніт у них був намертво затиснутий у золоті лещата, і магія всередині кристалів трималася на самій межі свого теплового розпаду. Це світло було занадто білим, занадто різким і ріжучим — абсолютно неприродним для людського ока, що змалечку звикло до м'яких, лагідних лісових сутінків Лорвена.

У сухому повітрі зали виразно стояв важкий, тривожний запах озону, наелектризованого гарячого металу… і чистої, рафінованої палацової брехні.

Всі шляхетні гості вже були на своїх місцях. Вони плавно ковзали по блискучому мармуру підлоги, наче бездушні фігури на великій шахівниці Радника. Фальшиві усмішки з’являлися на обличчях рівно в той прорахований момент, коли цього суворо вимагав етикет. Світський сміх — суворо відміряним, без жодної зайвої живої ноти. Наче хтось невидимий і всесильний раз і назавжди задав жорсткий ритм цьому велетенському золотому механізму — і кожен його гвинтик слухняно обертався виключно у свій бік.

Коли Олівія в супроводі гвардійців нарешті увійшла до зали, загальна розмова натовпу не стихла ні на мить. Вона просто… змінила свою форму. Звуки голосів стали трохи тихішими, липкі погляди — трохи уважнішими, а шепіт за дорогими віялами — набагато гострішим і отруйнішим.

Мальрік упевнено взяв її під лікоть. Його великі пальці вп'ялися в її тонку шкіру через рукавичку значно сильніше, ніж того взагалі вимагала світська пристойність. У цьому жесті не було ні краплі тепла.
— Усміхайся, Лів, — ледве чутно прошепотів він, принципово не дивлячись у її бік, але вона виразно відчула важку вібрацію його низького голосу всім своїм тілом.

Олівія слухняно, механічно підняла кутики застиглих губ.

— Ширше, Лів. Покажи цим сільдрійським послам, що ти безмежно щаслива бути важливою частиною нашої королівської величі.

Вона слухняно розтягнула губи в ще більшій, усмішці. Вона вже бездоганно вивчила жорсткі правила цієї чужої гри: якщо ти хоч на мить перестанеш бути ідеальною, зручною маскою, цей ситий натовп миттєво розірве тебе до кісток.