Глава 12. Борги

Олівія навчилася зникати. Не буквально — не за допомогою прадавньої магії чи складних чарів. Вона просто перестала існувати для цього палацу як жива особистість. Її кроки стали тихими, повсякденні сукні — темнішими, а погляд — значно нижчим, наче вона вивчала складні візерунки на холодному мармурі підлоги набагато ретельніше, ніж обличчя людей навколо. У Трівані це виявився єдиний дієвий спосіб вижити: добровільно стати частиною бездушного фону, меблями, німою декорацією.

Палац продовжував жити своїм звичним життям — сліпучим, гучним, фальшивим і абсолютно чужим для неї. Придворні ніколи не сміялися вголос, не тикали в її бік привселюдно пальцями. Але обговорювали її так, щоб кожне отруйне слово неминуче досягло її вух, наче випущена з лука стріла.

— …кажуть, у лорвенських дівчат шкіра набагато грубіша, наче кора дерев… — …земля ж на півночі кам’яна та дика, звідки взагалі взятися справжній витонченості? — …а ще вони надто швидко й безтямно прив’язуються до господарів. Як звичайні собаки.

Олівія тепер ні на крок не прискорювала своєї ходи й більше не стискала до болю кулаків. Вона просто мовчки запам’ятовувала. Кожну уїдливу інтонацію, кожне шляхетне ім’я, кожен холодний, зверхній погляд. «Коріння тримає. Коріння мовчить. Коріння терпляче чекає», — вона методично, крок за кроком повторювала про себе цю лорвенську мантру, яка єдина давала їй сили тримати спину ідеально рівно під важкою вагою аурельського золота.

***
Того ранку сонце над Тріваном було занадто яскравим, аж до різі в очах. Олівія стояла біля вікна, байдуже дивлячись на столицю, що величезною тушею розкинулася внизу. З висоти палацового пагорба Тріван здавався ідеальним — золоті блискучі дахи, вишукані білі мармурові мости, нерухома блакитна стрічка ріки. Бездоганна, мертва картина, в якій для Олівії більше не було жодного слова правди.

— Ти сьогодні занадто рано прокинулась, Лів.

Голос Мальріка прозвучав прямо за її спиною — м’яко, глибоко. Наче густа солодка патока, що марно намагається приховати під собою стійкий, іржавий смак металу. Вона знову зовсім не почула, як саме він увійшов до спальні — за ці місяці принц остаточно навчився рухатися в цих покоях як повноправний, законний господар.

Він стояв ззаду, повністю залитий яскравим ранковим світлом — ідеальний, спокійний, чарівно усміхнений. Той самий прекрасний принц із її колишніх дівочих мрій, якого вона колись покохала до нестями. Тепер же, дивлячись на нього, Олівія виразно бачила лише штучно вивірену поставу та абсолютну, хижу порожнечу в його світлих очах.

— Я хвилювався за тебе, — сказав він, підходячи на крок ближче. — Ти останнім часом… надто напружена, Лів. Твій спокій став схожим на застиглий гірський лід.

Його велика долоня плавно лягла їй на плече — контрольована, суто власницька. Олівія фізично відчула кожен його палець крізь тонку тканину сукні, наче це були гострі зуби сталевого капкана, що міцно затиснули її тіло.

— Тріван — дуже непросте місце, Олівіє. Тут усім нам потрібно щодня вчитися… гнучкості перед обставинами. Якщо ти вчасно не гнешся під правила палацу, ти неминуче ламаєшся.

Вона продовжувала мовчати, нерухомо дивлячись на далеку, ледве помітну лінію горизонту, де колись у тумані бачила знайомі верхівки прадавніх лорвенських ялин.

— Я добре знаю, що тобі зараз складно, — тихо продовжив він, повільно перебираючи пальцями пасмо її яскравого рудого волосся. — Ти виросла на півночі, серед грубої, неотесаної простоти. Серед дикої землі й людей, які мають дурну зухвалість дивитися тобі прямо в очі. Але в Трівані все зовсім інакше, Лів. Тут успішно виживають лише ті, хто вміє чарівно посміхатися оточуючим навіть тоді, коли їм у саме серце безжально заганяють гостру залізну спицю.

Олівія повільно, граційно обернулася до нього всім тілом, змушуючи його мимоволі прибрати руку з її плеча.

— Ти хочеш цим сказати, Мальріку, що я роблю щось неправильно? Що я виявилася занадто поганою акторкою у вашому великому театрі?

Мальрік на це лише тихо засміявся — лагідно, м’яко, майже відкрито й щиро.

— Я хочу сказати, люба, що ти робиш усе це… занадто щиро. А будь-яка щирість у Трівані — це смертельна слабкість, яку не забаряться негайно використати проти тебе.

***

На наступному великому королівському прийомі вона нерухомо стояла серед знатних жінок, які густо пахли дорогими ефірними оліями та дуже дешевою, примітивною жорстокістю.

— Ваша Високосте, — шляхетно промовила одна стара герцогиня, злегка, ніби ненароком торкаючись ліктя Олівії своїми великими перснями. — Я щиро захоплююся вашим… дивовижним спокоєм. Особливо після всього того, що нещодавно сталося на півночі.

— Після чого саме? — тихо й абсолютно спокійно запитала Олівія, зазираючи жінці прямо в очі.

Герцогиня від такої прямоти здивовано кліпнула, а потім її тонкі губи розпливлися в ще ширшій, отруйній палацовій посмішці. — Ох… Пробачте мені мою дурну нестриманість. Я була свято впевнена, що Радник Віллард або сам принц уже давно детально пояснили вам поточний стан ваших сімейних рудників... і їхню нову, офіційну приналежність до корони Ауреля.

Навколо них у колі придворних леді хтось приглушено й коротко, задоволено засміявся. Олівія виразно відчула, як медальйон на її грудях під корсетом миттєво став крижаним, буквально обпікаючи шкіру своїм лютим холодом.

Мальрік з’явився поруч із ними миттєво, наче заздалегідь відчув невидиму небезпеку.

— Моя люба дружина ще просто не зовсім звикла до наших специфічних столичних жартів, панове, — чарівно сказав він натовпу, впевнено обіймаючи її за талію та злегка, застережливо стискаючи ребра. — Вона все ще залишається дуже… провінційною. Її прекрасний розум поки що зайнятий романтичною поезією північних лісів, а не нудною державною бухгалтерією Ауреля.

Це єдине слово «провінційна» важко впало в раптову тишу зали, як гостро заточена катівська сокира. Воно одним махом грубо відрізало Олівію від усіх присутніх шляхетних родів, виставляючи її в очах Трівана наївною, нетямущою дитиною, яку дорослі міністри лише великодушно терплять біля свого столу.