Глава 11. Ранок. (виправлена версія)

Світло в Трівані ніколи не будило лагідно — воно проникало в покої вперто, агресивно й наполегливо, мов холодні чужі пальці, що без жодного дозволу безцеремонно відгортають повіки. Олівія прокинулася різко. Не від гучного звуку і не від різкого руху, а від липкого відчуття, ніби її вже дуже давно й пильно розглядають крізь темряву.

Стерх сидів біля самого узголів’я ліжка. Його срібляста шерсть ловила перші бліді ранкові промені, але великі очі залишалися темними, майже чорними від граничної напруги. Сірий хвіст ритмічно й глухо бив по важкому покривалу ліжка — у цьому монотонному звуці було щось глибоко нервове, наче метроном, що невблаганно відраховує час до неминучого вибуху.

Олівія цієї ночі майже не спала. Повернення з кухні Бруно розтягнулося для неї в нескінченний, болісний ланцюг думок, що поверталися знову і знову, мов каламутна отруєна вода в глибокому колодязі: чужий голос за дверима кабінету, уїдливий сміх Аріель, крижана, розважлива байдужість у словах Мальріка. Вона все ще не плакала. Їй чітко здавалося: якщо вона дозволить собі зараз пролити хоча б одну сльозу — розсиплеться остаточно, як випалена до попелу лорвенітова лампа.

Тканина шовкових простирадл здавалася обпікаюче холодною. Висока стеля з ідеально розписаними хмарами губилася в ранковій тіні, і на коротку мить Олівії здалося, що вона лежить зовсім не в королівських покоях, а в тісній кам'яній печері, де стіни поступово, з тихим гулом зсуваються навколо неї.

Важкі двері тихо, з ідеальним, заздалегідь змащеним звуком відчинилися, і принц увійшов так, ніби всієї вчорашньої нічної розмови взагалі ніколи не існувало. У чистому світлі ранку Мальрік знову виглядав бездоганним, спокійним і болісно нереальним. Глянувши на нього зараз, будь-хто подумав би, що все її нічне жахіття — лише хвороблива, дурна фантазія втомленої дівчини.

— Ти вже прокинулась, Лів, — сказав він м’яко, зупиняючись біля самого підніжжя великого ліжка.

Його голос був настільки теплим, густим і заспокійливо вібруючим, що в грудях Олівії щось зрадницьки, за звичкою здригнулося. На одну коротку, слабку мить під впливом його чарів вона панічно подумала: «Може… я справді все не так зрозуміла в тумані? Може, це була зовсім не його розмова? Може, це страшна втома грає зі мною в такі жорстокі ігри?»

Він упевнено підійшов до високого вікна і легким рухом розсунув важкі оксамитові завіси. Нещадне сонце Ауреля миттєво затопило всю кімнату білим золотом — надто яскравим, надто життєрадісним для того заціпеніння, яке вона зараз відчувала кожною клітиною тіла.

— Вибач, що пішов учора після так різко, — Мальрік плавно обернувся, і його світлий погляд був сповнений глибокої уваги, майже ніжної турботи. — Батькові вночі стало значно гірше. Радники вимагали моєї особистої присутності на засіданні до самого світанку.

Стерх на ліжку видав низький, вібруючий звук, схожий на глухе гарчання хижака, яке от-от перейде в прямий напад. Олівія повільно сіла.

— Я вчора пізно вночі чула… — тихо почала вона, і її голос зрадницьки здригнувся на першому ж слові.

Мальрік спокійно сів на край ліжка поруч із нею. Він обережно, але цілком владно взяв її холодну, занімілу долоню у свої великі гарячі руки. Цей дотик був таким знайомим, таким заспокійливим, що Олівія з жахом відчула, як її внутрішній опір починає миттєво танути під його м'яким натиском.

— Ти була вкрай виснажена, Олівіє, — тихо, майже інтимно сказав він, зазираючи їй в саму глибину очей. — Важке весілля, тижні виснажливої підготовки, чуже галасливе місто… Це надто важкий емоційний тягар навіть для дуже сильної людини. Іноді втомлений, виснажений розум чує зовсім не те, що люди говорять насправді, Лів. А лише те, чого він найбільше боїться у своїх прихованих кошмарах. Ти просто злякалася власної тіні в темряві, люба.

Серце в грудях зробило важкий, болісний удар. Вона дивилася на його ідеальне, відкрите обличчя і з жахом відчувала, як реальність під її ногами повільно, але невблаганно зсувається вбік, слухняно поступаючись місцем його версії подій.

— Але ти чітко сказав… що я виконала свою функцію. Що тобі набридло…

Його пальці трохи сильніше, майже до гострого болю, стиснули її долоню, хоча на його красивому обличчі все ще продовжувала грати лагідна, світла усмішка.

— Не треба робити з цього дешеву провінційну драму, Лів, — лагідно усміхнувся він, і в кутиках його світлих очей на мить з’явився крижаний, застережливий блиск. — Це виглядає… не дуже гідно для майбутньої королеви великої держави. Ти ж точно не хочеш, щоб слуги в палаці подумали, ніби у моєї дружини почалася безглузда істерика на абсолютно порожньому місці?

Вона миттєво замовкла, повністю переставши сперечатися, дозволила тиші відповісти замість себе. Це була глуха, затята тиша людини, яка нарешті все остаточно зрозуміла: її ворог не кричить на неї і не загрожує зброєю — він лише лагідно заколисує її перед майбутньою стратою.

***

Того ж дня її вперше офіційно запросили на засідання Малої ради. Зала засідань була значно меншою за бальну, але від цього вона здавалася Олівії ще більш задушливою й тісною. Високі вузькі вікна пропускали різке, нещадне денне світло, яке широкими смугами розтікалося по довгому полірованому столу, змушуючи срібні кубки та державні прилади сяяти так агресивно, що в Олівії швидко почали боліти очі.

Вона сиділа по праву руку від свого чоловіка, фізично відчуваючи живе тепло його плеча і уважні, препаруючі погляди всіх присутніх міністрів. Вони не були відверто ворожими — радше… холодними й дослідницькими. Так зазвичай дивляться на рідкісну лісову комаху, яку щойно живою прикололи гострою шпилькою до оксамитової подушечки.

— Як там справи у вашому чудовому, дикому Лорвені, Ваша Високосте? — солодко й манірно запитала стара графиня де Морн, злегка прикриваючи нижню частину обличчя шовковим віялом, але навіть не думаючи ховати своїх гострих, хижих очей. — Кажуть, тамтешні ліси настільки густі й непрохідні, що в них можна спокійно заховати цілу ворожу армію… або кілька нових таємних рудників?