Глава 10. Відлуння білих лілій

Весільний ранок пахнув білими ліліями так густо, солодко й нудотно, що в залі було важко дихати. Цей важкий аромат нещадно переслідував Олівію від самого порогу її покоїв, настирливо намагаючись витіснити з пам'яті живильну свіжість лорвенського моху та хвойних лісів.

Коли велетенські дубові двері святкової зали повільно відчинилися, шалений шум величезного натовпу вдарив у неї потужною хвилею — багатоголосий, тиснучий, нетерплячий. Світло химерно заломлене у високих вітражах, розсипалося по мармуровій підлозі кольоровими плямами, схожими на безладно розсипане коштовне каміння.

І серед цього сліпучого блиску, біля самого вівтаря, вбраного в пишне мереживо, стояв Мальрік. Він був білим, бездоганним і якимсь абсолютно нереальним, наче велична статуя, витесана з найчистішого аурельського мармуру. Його погляд був спрямований просто на неї, і в цьому погляді зараз було стільки теплоти, що Олівія мимоволі зробила рішучий крок назустріч. Вона так відчайдушно хотіла вірити в те, що бачила перед собою.

Коли він обережно взяв її за руку, тепло його долоні стало для неї обіцянкою повної безпеки. У цю коротку, благословенну мить, коли розпорядник почав читати прадавні обрядові слова, Олівія була щаслива. По-справжньому. Вона полегшено подумала: «Ось тепер, після всього, я нарешті стану частиною його світу».

***

Грандіозний весільний бал почався ще до того, як вона встигла по-справжньому усвідомити, що офіційно стала дружиною принца Ауреля. Музика м'яко лилася з високої галереї над залом — тягуча, солодка, така, що змушувала миттєво забути про всі колишні тривоги і час. Світло тисяч відібраних лорвенітових кристалів у колосальних люстрах іскристо відбивалося від коштовної настінної оббивки, від корон придворних, в очах сотен людей, і вся ця велетенська зала здавалася живою, ніби вона дихала в такт з музикою.

Олівія рухалася серед численних гостей, як у солодкому сні. Її руки м'яко торкалися чужих рук, у відповідь безперестанку лунали пишні привітання, сяяли завчені світські усмішки й бездоганні палацові поклони. Вона слухняно відповідала, посміхалася, кивала — і все це зараз здавалося їй абсолютно правильним, природним. Наче вона нарешті знайшла своє законне місце у цьому складному жорстокому придворному механізмі.

— Ви просто прекрасні, Ваша Високосте. — Ви — ідеальна пара для нашого принца. — Аурель і Лорвен — великий союз, благословенний самим небом. — Тріван давно вже не бачив такого щирого та сяючого союзу.

Чужі слова текли легко й безтурботно, як дороге витримане вино в кришталевих келихах. Олівія буквально п’яніла від цієї раптової загальної уваги, від солодкого відчуття власної важливості. Мальрік був поруч із нею майже весь час. Його сильна рука впевнено й владно лежала на її спині, а голос звучав рівно, заспокійливо. Він легко говорив за неї, коли вона на мить вагалася з відповіддю міністрам, він чарівно усміхався замість неї, коли дівчина втомлювалася тримати обличчя перед двором. І це було… неймовірно зручно. Це була та сама небезпечна «золота клітка», про яку так наполегливо попереджав дідусь Елрік, але зараз вона здавалася Олівії лише затишним, теплим гніздом.

— Ти просто блискуче справляєшся, Лів, — тихо прошепотів Мальрік, ніжно нахилившись до її вуха, коли вони на мить зупинилися біля високої мармурової колони. Його гарячий подих лоскотно торкнувся шкіри. — Я точно знав, що ти зможеш. Ти народилася для того, щоб бути тут, поруч зі мною.

У грудях дівчини щось м’яко й остаточно розтануло, повністю витісняючи залишки колишнього лорвенського холоду. Коли почалися офіційні танці, він повів її в центр зали першим. Його рухи під музику були точними й впевненими, але цього разу — несподівано м’якими. Він тримав її тендітну талію обережно, майже благоговійно, ніби вона справді була для нього чимось неймовірно крихким і дорогоцінним.

— Не бійся нічого, Лів, — тихо сказав він, плавно кружляючи її залою серед натовпу.

І вона дійсно не боялася. У цей конкретний момент — абсолютно ні. Весь величезний світ зменшився до їхніх спільних кроків, до ритму музики, до заспокійливого тепла його рук. І вона впевнено подумала: «Усе тепер в моєму житті справді буде добре».

Стерх сидів біля найдальнішої колони, в глибокій тіні, куди майже не доходило сліпуче біле світло люстр. Він не рухався, його великі сірі очі пильно й некліпно стежили за залом — але не за людьми, а за чимось іншим, таємним, що хижо ховалося в темних кутах.

Олівія випадково зустрілася з ним поглядом під час чергового па швидкого вальсу. І раптом на коротку секунду відчула дивну, порожню легкість на шиї, де раніше завжди висів медальйон — це відчуття засмутило, ледь-ледь, майже непомітно, наче раптовий холодний протяг із далекого минулого.

Вона різко, зусиллям волі відвела очі і знову подивилася на Мальріка. Його обличчя було бездоганним, прекрасним.

— Все добре, — твердо сказала вона самій собі, стиснувши його гарячу руку ще міцніше. І вперше за три місяці перебування в Трівані вона справді, всією своєю змученою душею, беззастережно повірила у цю красиву брехню.

***

Перша шлюбна ніч промайнула, майже не залишивши в її свідомості часу для усвідомлення, — і водночас розтягнулася для неї в щось нескінченне, важке, гнітюче й абсолютно безбарвне.

Його рухи були точними, впевненими й повністю позбавленими будь-якого емоційного сумніву, наче він механічно виконував добре вивчений палацовий протокол. Принц за весь цей час жодного разу не дивився їй прямо в очі, зосередивши свій холодний погляд на чомусь далекому за її плечем. Олівія в темряві ліжка відчайдушно намагалася переконати себе, що він просто смертельно виснажений, що це був занадто довгий, важкий день, і завтра вранці все обов’язково буде зовсім інакше. Вона вперто, панічно чіплялася за цю думку, ніби вона була єдиною тонкою ниткою, що ще утримувала її над темною прірвою.