Глава 9. Вечір напередодні

Кабінет Радника був напівтемним. Світло, що важко просочувалося крізь високі вузькі вікна, було блідим і холодним, ніби сам замок не бажав висвітлювати те, що вирішувалося за цими зачиненими дверима.

На масивному дубовому столі лежали мапи — не декоративні полотна для безтурботних мандрівників, а живі, хижі інструменти війни та виснаження. Розкреслені, наче шрамами, тонкими нитками логістичних маршрутів, вони були вкриті символами, що позначали ресурси. Лорвен на них світився густою зеленню — неприродно щедрою, майже образливою у своїй повноті на фоні сухого, вицвілого паперу сусідніх держав.

Мальрік стояв біля вікна, спиною до столу. Він не поспішав підходити й торкатися документів, наче вони могли забруднити його бездоганний золотавий мундир.

— Три місяці, — сказав він тихо, не обертаючись. — Ти казав, що цього часу цілком вистачить, аби вона стала… податливою.

Віллард Стенхоул не відповів одразу. Його довгий палець повільно, майже любовно ковзнув по пергаменту, на мить затримавшись там, де зелені позначки зливалися в суцільну смарагдову пляму в долині Верд.

— І вистачило, — мовив він нарешті рівним, безбарвним голосом. — Вона все ще нічого не підозрює. Ба більше, дівчина щиро вдячна за кожен твій ласкавий погляд.

— Вона закохана, — у голосі Мальріка раптом почулася ледь помітна, глуха гіркота.

— Саме тому, — спокійно відгукнувся Віллард, — це значно надійніше за будь-яку раціональну довіру. Любов робить людей абсолютно сліпими до очевидного.

Мальрік ледь помітно стиснув щелепу, але не знайшов сил заперечити. Радник підсунув один із сувоїв ближче до слабкого світла.

— Підійди. Подивись на ці цифри.

Мальрік неохоче нахилився над столом. Зелені мітки вкривали мапу долини так щільно, ніби сама земля там проростала коштовним каменем. Поруч лежала інша карта — виснаженого Ауреля. Вона була блідою, порожньою, з поодинокими позначками, що швидше нагадували мізерні залишки колишнього бенкету, ніж ресурси великої держави.

— Ми занадто швидко вичерпуємо власні підземні запаси, — продовжив Віллард, і в його голосі вперше прозвучало щось схоже на роздратування. — Спалюємо камінь швидко, без жодного розуміння самої природи тієї сили, яку використовуємо. Сільдра навчилася інакше. Вони не ламають камінь — вони його слухають. Беруть рівно стільки, скільки він готовий їм віддати. А ми… ми звикли брати все, до останньої крихти.

Палець Радника жорстко зупинився на зеленій долині Верд. — Лорвен — єдине місце на континенті, де це ще можливо робити без миттєвих катастрофічних наслідків.

Тиша в кабінеті стала густою й липкою, як смола.

— Лорвен… — тихо повторив Мальрік, наче куштуючи це слово на смак.

— Лорвен, — підтвердив Віллард. — Але ти маєш раз і назавжди зрозуміти головне: його неможливо втримати силою зброї. Це вже неодноразово пробували робити до нас. І щоразу земля відповідала однаково: вона просто переставала годувати. Камінь глухнув у шахтах. Магія миттєво згасала. Люди підіймалися проти загарбників не через високі ідеї, а через банальний голод.

Він підвів на принца погляд — спокійний, майже байдужий, але від цього ще більш моторошний.

— Лорвен не підкорюється силі. Він обирає. І протягом століть він незмінно обирає лише один рід — Верденів. Якщо остання спадкоємиця Верденів раптово зникне, не передавши право добровільно… Лорвен зникне разом із нею, перетворившись на таку ж випалену пустелю, як і наші південні кордони.

Мальрік різко вдихнув, але промовчав.

— Саме тому нам не потрібна просто її письмова згода на видобуток руди, — вів далі Віллард, дивлячись принцу в очі. — Нам потрібна її кров, яка надійно закріпиться в наступному поколінні Аурелів. Шлюб — це лише формальність, зручний інструмент для досягнення головного. Нам потрібен спадкоємець. Коли народиться дитина, у чиїх венах тектиме кров Верденів і воля Ауреля, питання Лорвену буде вирішене остаточно на нашу користь. Доти — Джерело залишатиметься прив’язаним виключно до неї.

— А після? — глухо спитав Мальрік, не підводячи голови. — Що буде з нею, коли дитина народиться?

Віллард ледь помітно знизав плечима, наче йшлося про використаний, непотрібний пергамент.

— Вона повністю виконає свою роль. Вона — лише інструмент, Мальріку. 

Принц на мить заплющив очі. Живий, ясний образ Олівії — усміхненої дівчини, яка ще сьогодні вранці так довірливо й ніжно торкалася його руки, — яскраво спалахнув у його пам'яті.

— А далі? Куди ми підемо далі, коли заберемо Джерело?

Віллард повільно провів широкою долонею по карті — від кордонів Лорвена до далекої Сільдри, одним жестом охоплюючи весь континент.

— Далі ми нарешті перестанемо просто виживати. Ми почнемо забирати. Увесь Ейлан підкориться нам. Не як розрізнені, слабкі королівства, а як єдина могутня Імперія під нашим знаменом.

У його сухому голосі не було ані тіні мрії — лише холодний, безжальний розрахунок гравця, який уже бачить майбутнє як виконаний, неминучий факт.

— А якщо вона про все дізнається раніше? — Мальрік нарешті розплющив очі.

— Тоді ти зробиш те, що маєш зробити, — Віллард підійшов майже впритул, зазираючи принцу в саму душу. — Як майбутній Імператор, який не має права зупинятися ні перед чим на своєму шляху.

Мальрік повільно, важко кивнув. Сумнів у його погляді не зник остаточно, але сховався глибоко всередині, остаточно поступившись місцем важкій, втомленій рішучості.

— Я зрозумів тебе.

— Тоді не затягуй із цим. Часу в нас набагато менше, ніж здається.

Коли важкі двері зачинилися, Мальрік ще довго стояв нерухомо серед порожнього коридору. Він повернувся до вікна, де за склом упевнено сяяв вечірній Тріван — місто, повністю побудоване на чужій вкраденій силі, яке щодня вимагало все нових і нових живих жертв. Принц повільно, з силою провів рукою по обличчю, ніби намагаючись здерти зі шкіри невидиму, брудну й липку плівку.