Глава 8. Три місяці в позолоті

Три місяці в Трівані минули так тихо, що іноді Олівії здавалося — їх просто не було. Дні безжально складалися один до одного, як дорогі шовкові хустки у важкій скрині: такі ж легкі, ідеально випрасувані, безликі й холодні.

Її нове життя мало нудотний смак занадто солодкого південного вина і штучний запах квітів, які ніколи не в’янули, бо були зрізані ще в пуп’янках і навіки забальзамовані аурельською алхімією. Слуги в покоях приходили й зникали беззвучно, наче бліді тіні, що навчилися взагалі не відкидати відблисків. Величні коридори королівського палацу були такими довгими й однаковими, що в них безслідно губилося навіть відлуння її власних кроків, залишаючи Олівію наодинці з глухим вакуумом.

Глибокими ночами вона здригалася й прокидалася від дивного, майже фізичного відчуття. Ніби десь далеко внизу — під шарами ідеально вишліфуваного мармуру, під глибоким фундаментом, під самим серцем цього замку — хтось тихо, приглушено й болісно стогнав. Це не був звук нічного вітру чи природний скрип старої будівлі. Це був стогін самої землі, яку заживо затиснули в камінь та залізо.

Олівія не розуміла, чому це відбувається, і з часом навчилася силоміць змушувати себе не думати про це. Бо щойно її думка боязко торкалася підземелля, медальйон на її грудях починав пульсувати, стаючи нестерпно важким і чужим. Спочатку це були дрібниці: ледь відчутний тягар у грудях, крапля холодного поту вздовж хребта або Стерх, який раптом серед повної нічної тиші різко піднімав голову і годинами пильно дивився в порожні темні кути спальні, ніби там, у тінях, хтось невидимий терпляче чекав на свій час.

— Він відчуває затиснуту в лорвеніт магію, Олівіє, — якось удень зауважила Вілара.

Вони сиділи у великій вітальні, і фрейліна вперше за всі ці довгі місяці говорила без своєї звичної палацової іронії. В її рівному голосі виразно вчувалася глибока тривога.

— У цьому палаці магічної сили більше, ніж у цілому Лорвені. Але тут вона не тече вільно, як гірська ріка. Вона тут — як чиста вода у закритій залізній бочці, що починає повільно гнити.

Олівія лише безтурботно усміхнулася у відповідь. Їй відчайдушно не хотілося боятися. Вона була закохана, і це гаряче почуття заповнювало її єство настільки, що весь цей ворожий світ навколо здавався невагомим і безпечним. Іноді їй здавалося, що вона й сама стала значно легшою, наче втратила вагому частину своєї колишньої суті, своєї прадавньої земної ваги… і, що найстрашніше, вона навіть не помітила цієї тихої втрати.

***

Мальрік з’являвся поруч рідко — завжди несподівано, завжди в той самий ідеально прорахований момент, коли Олівія вже майже остаточно втрачала віру в те, що він взагалі існує в цьому палаці. Його поява була схожа на раптовий спалах чистого лорвеніту в глибокій, темній шахті: сліпуча, рятівна і занадто коротка.

Під час його довгих відлучень палац ставав нестерпно порожнім, наче з цих високих залів повністю викачали все повітря. Дні розтягувалися, як тонка золота нитка, що ось-ось із тріском урветься під власною вагою. Олівія ловила себе на тому, що годинами прислухається до кожного далекого кроку в коридорі, до кожного ледве вловимого шурхоту тканини за важкими дверима, поступово перетворюючись на власну безвільну тінь, яка лише покірно чекає на свого господаря.

І коли принц нарешті з’являвся — світ навколо ставав простим і зрозумілим. Він ніжно торкався її руки, і цього короткого фізичного контакту їй цілком вистачало, щоб миттєво затягнулися всі болючі тріщини в її змученій душі.

— Ти повинна більше мовчати на королівських прийомах, Олівіє, — сказав він одного разу, прискіпливо розглядаючи її обличчя в кабінеті так, ніби воно було дорогою, але ще незавершеною картиною.

Його голос при цьому був м’яким, майже ніжним — таким глибоким, що заперечити йому Олівії здавалося неможливим. Наче він щиро й палко дбав про її бездоганність перед усім світом.

— Твоя провінційна незграбність… вона зворушлива і мила тут, в особистих покоях, Лів. Але вона зовсім не личить майбутній королеві великого Ауреля. Вона робить тебе занадто вразливою для тих придворних, які далеко не такі добрі до тебе, як я.

Олівія слухняно кивнула,низько схиливши голову, хоча в горлі застряг гіркий, задушливий ком.

— Я просто хотіла допомогти… пояснити міністрам у Раді про шкідливу вирубку заповідних лісів на кордоні…

— Твоя єдина справа — бути моєю прекрасною квіткою, — він тепло усміхнувся, і в цій усмішці, здавалося, палала вся сонячна велич Трівана. — Квіти мають прикрашати королівський трон, Лів, а не безглуздо сперечатися з тими, хто цей трон надійно підпирає.

Він ніжно поцілував її в скроню — легкий, майже невагомий жест, якого їй знову цілком вистачало, щоб відчути себе глибоко винною за власну «неправильність» і лорвенську невідповідність. У цьому й ховалася його справжня, страшна сила. Мальрік ніколи не кричав на неї. Він ніколи не принижував її відкрито перед усім двором. Він не залишав на її тілі грубих синців, які можна було б злякано показати Віларі чи Стерху як неспростовний доказ жорстокості.

Він просто поступово, з хірургічною, холодною точністю змінював самі межі допустимого для неї. Крок за кроком. Слово за словом. Принц формував її свідомість, як слухняну, м'яку глину, методично вимиваючи з неї живий Лорвен і заміщуючи його сухим золотим пилом Ауреля. Найгірше – вона сама з радістю дозволяла йому це робити. Бо кожна їхня рідкісна зустріч ставала для неї єдиним рятівним ковтком справжнього повітря серед задушливих, отруйних парфумів цього палацу.

Вона жила в цьому дивному, хворобливому ритмі: від одного короткого дотику до іншого, від одного його схвального погляду до наступного. Між цими моментами лежали цілі пустелі глухої тиші. Дні, в яких без його високого схвалення вона знову почувалася невпевненою, зайвою, занадто гучною і занадто живою для цього вишуканого королівського склепу.

Щоразу як він ішов, кімната завжди здавалася надто великою, а тиша — оглушливою. Олівія ще довго сиділа на самому краєчку м'якого крісла, не змінюючи пози, ніби панічно боялася порушити невидимі залишки його присутності. Вона знала: якщо зараз підведеться і погляне в дзеркало, то знову побачить там лише пустку замість себе. Тому вона не рухалася. Наче ця застигла нерухомість могла затримати його тепло хоча б на коротку мить.