Глава 5. Дорога в невідомість

Кортеж рушив повільно, з глухим натужним скрипом. Важкі колеса прокрутилися по вологому каменю подвір'я, і замок за вікном карети почав відступати — спочатку майже непомітно, а потім усе швидше й невідворотніше, розмиваючи обриси високих веж у ранковому тумані. Разом із ним у цьому білому мареві тануло все, що Олівія досі називала своїм життям.

Навпроти неї сиділа Вілара. Старша фрейліна, призначена компаньйонка, а фактично — перша ланка того золотого ланцюга, що тепер тягнувся за Олівією до самого Трівана. Дівчина готувалася побачити поруч із собою жінку досвідчену, стриману, можливо, по-материнськи сувору. Але Вілара виявилася лише на кілька років старшою за неї саму, і саме це збивало з пантелику найбільше.

Тріванка сиділа абсолютно рівно, навіть не торкаючись м'якої спинки сидіння. Здавалося, жодні вибоїни старого тракту не мали права порушити її ідеальну, вивчену поставу. Темно-зелена сукня з важкою золотою вишивкою Ауреля лягала по фігурі без жодної зайвої складки — у цьому вбранні було щось урочисте і водночас крижане, як і в самій його власниці. Темне волосся Вілари було зібране в таку складну, тугу зачіску, що жодне пасмо не наважувалося вибитися назовні. Її зелені очі дивилися спокійно. Надто спокійно для людини, яка супроводжує наречену принца у вигнання, яке тут великодушно називали «союзом».

Карета різко хитнулася на крутому повороті. Стерх, який до цього моменту здавався лише нерухомою сірою тінню біля ніг Олівії, тихо переступив лапами. Він вмостився зручніше й пильно втупився у Вілару тим самим уважним, майже людським поглядом, яким звір зазвичай вивчав незнайому небезпеку.

Вілара на мить опустила очі на кота. Її губи ледь помітно стиснулись — це був ледве вловимий жест невдоволення, який вона просто не встигла вчасно сховати за непроникною маскою палацового етикету.

— Він їде з нами в Тріван? — її голос пролунав рівно, як натягнута струна.

— Так, — коротко кивнула Олівія, міцніше стиснувши під плащем шкіряну торбинку дідуся.

— В Аурелі не прийнято тримати тварин у покоях, — зауважила фрейліна. — Це вважається… не гігієнічним і порушує суворий порядок палацу.

Олівія відповіла не відразу. Вона подивилася на Стерха, а потім перевела погляд на холодну, бездоганну красу своєї супутниці.

— У Лорвені не прийнято залишати друзів. А порядок… мабуть, у кожного він свій.

Вперше в застиглих очах Вілари щось ворухнулося. Це не був гнів. Це була миттєва, гостра цікавість, ніби Олівія щойно звернулася до неї мовою, яку тріванка давно забула, але миттєво впізнала. Проте Вілара нічого не відповіла, лише ледь помітно схилила голову.

Карета набрала швидкість, виїжджаючи на відкритий тракт, і тиша між ними стала ще щільнішою — наповненою гуркотом коліс та гнітючим передчуттям того, що шлях назад закривається з кожною подоланою милею.

***

Дорога до Передгір’я розтягнулася на три довгих, виснажливих дні.

Першого ранку Лорвен ніби відмовлявся відпускати її, чіпляючись за колеса карети вологими туманами та густим гіллям придорожніх чагарників. Коні важко йшли вузьким, розмитим трактом, а смарагдові ліси тягнулися слідом, наче живі істоти, що відчайдушно намагалися затримати втікачку. Вітер невпинно шумів у кронах високих вікових ялин, і Олівії здавалося, що це не просто шурхіт хвої, а тисячі прощальних слів, сказаних Лорвеном пошепки. Сонце пробивалося крізь густе листя гострими золотими уламками світла — від цієї краси до болю стискалося серце, бо світ за вікном здавався прадавньою казкою, з якої її виривали силоміць, сторінка за сторінкою.

Олівія сиділа біля вікна, притиснувшись чолом до прохолодного, ледь вібруючого скла. Срібний медальйон важко лежав на грудях, нагадуючи про себе кожним поштовхом карети. Блакитний камінь усередині ледь відчутно теплів крізь тканину сукні, ніби намагався заспокоїти свою господарку, тихо шепочучи: «Я ще тут. Я — твій якір».

Позаду, у важких скринях, оббитих залізом, лежало все її колишнє життя: сукні, що пахли сухою лавандою, стрічки та старі листи. Її дитинство, дбайливо складене акуратними згортками, тепер повністю залежало від примх далекої дороги. Стерх не спав. Він то виринав із купи подушок на сусідньому сидінні, то знову ховався в тінь, час від часу видаючи низьке, застережливе горлове шипіння у темряву карети. Здавалося, кіт чув щось таке, що не мало звуку для людських вух — тривожний, глибокий гул самої землі. Олівія ж відчувала лише липку тривогу, яка повільно, наче тінь, заповнювала простір навколо.

На четвертий день пейзаж за вікном почав болісно змінюватися. Щедрі, живі лорвенські ліси помітно рідшали, поступаючись місцем похмурим, голим кам’янистим схилам Передгір’я. Вітер став різким, холодним, майже ворожим, а небо над головою — низьким і набряклим сірими хмарами. Нечисленні дерева росли тут покрученими, скаліченими, безсило притиснутими до кам’яного ґрунту. Ніби колись давним-давно невидима велетенська рука примусила їх назавжди схилитися у покорі.

Карета кілька разів зупинялася для зміни коней, і щоразу навколишня тиша ставала дедалі важчою. Під вечір, коли Олівія знову притисла долоню до віконного скла, її раптом пронизало дивне, моторошне відчуття: земля під колесами здригнулася. Це був ледь помітний поштовх, наче десь глибоко в надрах величезний звір важко перевернувся уві сні. У ту ж мить медальйон на її грудях різко охолов, ставши крижаним, як камінь із гірського джерела. Олівія здригнулася і миттєво відсмикнула руку від вікна, наче обпікшись.

— Вам зле, панно? — спитала Вілара. Її голос пролунав несподівано чітко в замкнутому просторі карети. Вона дивилася прямо на Олівію, і в її зелених очах на коротку мить промайнуло щось схоже на розуміння — уважне, майже турботливе.

Олівія повільно похитала головою, намагаючись втихомирити серце, що калатало десь у самому горлі. 

— Ні… просто здалося. Старий тракт завжди неспокійний.

Дівчина виразно відчувала, як разом із живим теплом лісів Лорвену зникає і той світ, у якому вона точно знала, ким вона є. Тепер вона була лише подорожньою без права на вибір, яка стрімко мчала в серце імперії, що не знала жалю.