Глава 3. Листи

Перший лист прийшов швидко. Набагато швидше, ніж вона очікувала. Слуга наздогнав Олівію на внутрішньому подвір’ї Орвена, коли вона переходила кам’яний місток. Вода після нічного дощу була темною, а колеса річкових млинів скрипіли глухо й сонно, ніби теж не хотіли прокидатися. Олівія розірвала воскову печатку на ходу.Зупинилась посеред двору навіть не помічаючи, як вогкий вітер розвіває краї її плаща.

І раптом засміялася. Голосно, по-справжньому. Стерх, що ліниво грівся поруч в сонячних променях, підняв голову й незадоволено повів вухом. Дарен писав нерівно, поспіхом. Він розповідав про те, як у перший же день примудрився загубитися у вузьких, мощених сірим гранітом вулицях Аркендора. Про холодний північний дощ, що «нападає з усіх боків одразу». Про суворого майстра, який три години поспіль пояснював йому очевидні речі. Олівія читала й виразно бачила хлопця: як він примружується, як уперто хмуриться, коли щось не сходиться в розрахунках.

Світ раптом знову став близьким і знайомим. 

Того ж вечора вона написала відповідь, розписуючи в усіх барвах сонні Орвенські будні. Скаржилась, що Стерх поводиться так, ніби вся столиця і замок — його приватна власність, а вона його особиста прислуга. Вона виводила рядок за рядком і чітко відчувала: їхній зв’язок не обірвався з його від’їздом на північ. Він просто натягнувся, як тонка срібна нитка між містами.

***

Але час почав рухатися інакше — непомітно, як велика річка, що міняє русло. Листи з Сільдри приходили дедалі рідше. Коли новий пергамент нарешті опинявся в її руках, почерк Дарена вже не був таким розмашистим і гарячкуватим. Він став рівнішим, строгішим. А слова — вивіреними й обережними. Він писав про важкі іспити, про хронічну втому. Про лабораторії і майстерні Аркендора, де під високими склепіннями стель світяться скляні кулі й пахне розплавленим металом.

І все рідше він говорив про те, що відчуває. Одного разу він навіть жодним словом не згадав Стерха. Олівія перечитала той лист тричі. Наче між сухих рядків про майстерні могла знайти щось непомітне, призначене лише їй. Вона взялася було писати емоційну відповідь, але зупинилася і безжально зім’яла пергамент. Слова більше не текли легко — вони вимагали зусилля. Наче тепер їй самотужки довелося втримувати те, що повільно й неминуче вислизало з рук.

***

Чергове послання прибуло не з поодиноким змиленим вершником, а з цілою пишною делегацією. Коли важка золочена карета в’їхала на бруківку внутрішнього подвір’я, звук залізних коліс здався Олівії громом серед ясного неба. Гвардійці були вбрані в розкішні білі з золотом шати — кольори нещадного південного сонця, що випалює все на своєму шляху.

Батьки Олівії, Софія і Ніколас, особисто вийшли зустрічати гостей. Поки князь Елрік, чиє здоров’я гіршало з кожним тижнем, ховався у своїй вежі, вони перебрали на себе майже всі обов’язки правителів Лорвену. Посланець Ауреля — чоловік із холодними, порожніми очима, що нагадували мутне скло, — навіть не подумав вклонитися; він лише зневажливо простягнув скріплений важкою печаткою сувій.

— Король цінує вашу розсудливість, пані Софіє, — сказав южанин так, ніби вони вже про все домовилися за зачиненими дверима.

Олівія спостерігала за цією сценою з високого вікна галереї. Вона бачила, як її мати коротко, ледь помітно кивнула, приймаючи лист. У цьому жесті — читалася глуха покора обставинам. Гвардійці Ауреля оглядали стародавнє каміння Орвенського замку так, ніби вже оцінювали його вартість на ринку. Вони не поводилися як гості. Вони були оцінювачами майна, яке скоро мало змінити господаря.

***

Справжній холод прийшов не з північних гір, а з південного заходу. Лист із золотою печаткою Ауреля зачитали у великій залі під вечір, коли осінній дощ дрібно й тужливо шурхотів по високих вікнах. Олівія відсторонено стояла в тіні масивних колон, спостерігаючи, як дідусь Елрік тремтячими пальцями зламав віск із чужим гербом. У залі стало тихіше.

— Пропозиція союзу, — сухо сказав князь, безсило опустивши руку з пергаментом.

— Це було очікувано, батьку, — рівним голосом промовила Софія, підійшовши ближче до його крісла. — Лорвен слабшає. Ми виживаємо лише завдяки давнім союзам.

— Лорвен не торгує княжою кров’ю! — голос Елріка був тихим, але в ньому раптом прокинулася така первісна твердість, що навіть вогонь у каміні хитнувся й притих. — Цей шлюб дасть нашому краю не майбутнє, а золочені кайдани.

Елрік спробував підвестися, але зробив це занадто різко. Олівія з жахом побачила, як його суха рука міцно стиснула край дубового крісла, а плечі напружилися, намагаючись втримувати рівновагу не лише власного слабкого тіла, а й усього світу, що тримався на ньому останні десятиліття. 

Того вечора дівчина вперше відчула справжній, липкий страх — не за себе чи свою свободу, а за дідуся, який раптом здався їй крихким, мов сухе осіннє листя.

***

Після тієї розмови замок остаточно змінився. Слуги почали ніяково зупинятися і опускати очі, коли вона проходила повз, а сивочолі радники дивилися на неї набагато довше, ніж дозволяла ввічливість. Олівія не вловила моменту, коли саме вона перестала бути просто онукою великого князя і перетворилася на... вигідне політичне рішення.

Вона панічно шукала порятунку в рідкісних листах з Аркендора, але чергова відповідь від Дарена, яку вона отримала після місяців очікування, була короткою. Надто короткою. Хлопець сухо писав, що через завантаженість у майстернях не зможе приїхати до Лорвену цього року. І лише на самому прикінці, відокремлений великим відступом, йшов нерівний, майже стертий рядок: «Я радий, що ти в безпеці».

Не «я сумую». Не «чекай на мене, я повернуся». 

В безпеці. Олівія повільно склала лист назад до конверту. Це слово звучало як остаточний вирок. Воно означало, що Дарен там, на своїй технологічній півночі, уже здався. Що він заочно прийняв її майбутню долю в Трівані як щось неминуче і правильне.

***