Глава 1. Та, що чує.

Вечір повільно сходив на долину Лорвена.

Сонце вже торкнулося гострого краю Сизіх гір, і вечірнє світло стало густим, теплим, мов мед. Смарагдові схили переливалися чистим золотом, а тіні дерев витягувалися по землі довгими темними стрілами, ніби сама північна земля намагалася втримати минаючий день ще хоча б на одну коротку мить.

На самому узліссі затишно горіло невелике багаття. Сухі гілки ялівцю тихо потріскували у вогні, викидаючи в нічне небо синюваті іскри. Вони злітали високо вгору, швидко губилися серед перших вечірніх зірок і зникали в глибокій темряві, що поволі опускалася на долину.

Маленька Олівія сиділа зовсім поруч із вогнем, щільно загорнувшись у грубий вовняний плащ. Їй ледве виповнилося сім років, і навколишній світ усе ще здавався їй дивно простим та абсолютно безпечним. Дівчинка довірливо притулилася до плеча дідуся, жадібно вдихаючи знайомий з дитинства запах диму, сухого лісового листя і старої вовни — єдиний і неповторний запах рідного дому.

Князь Елрік Верден мовчки підкинув у вогонь ще одну суху гілку. Полум’я на мить спалахнуло яскравіше, наочно освітивши його обличчя — суворе, глибоко втомлене від державних справ, але в цю хвилину дивно, по-батьківськи спокійне.

— Дідусю, — тихо прошепотіла Олівія, не відводячи зачарованого погляду від химерного танцю вогню. — А правда, що колись увесь Ейлан був квітучим садом? Без жодних кордонів… і без воєн?

Елрік лагідно усміхнувся краєм губ і поклав свою велику мозолясту руку на її м'яку маківку. Його пальці були грубими, сильно потрісканими від осіннього вітру й довгих кінних доріг. У цю хвилину в його постаті не було геть нічого, що взагалі видавало б колишню абсолютну владу над краєм — жодної палацової величі, жодного сліду від пишного трону чи золотої корони. Подивившись на нього тут, у лісі біля вогнища, ніхто б у світі й подумати не міг, що цей тихий, втомлений старий мандрівник є суворим і непохитним князем великого Лорвена.

— Правда, мала брунько. Абсолютна правда.

Його низький голос був глибоким і заспокійливим, як сам нічний ліс.

— Давно це було, Лів. Увесь цей континент — від крижаних льодовиків суворої півночі до теплих морів півдня — називався великою Імперією Ейлан. То був справжній золотий вік прадавньої магії. Вона не була таємницею для обраних чаклунів чи зброєю в руках зажерливих міністрів — вона була самим повітрям, яким вільно дихали люди.

Він некліпно дивився в полум'я, ніби бачив у ньому далеке, назавжди втрачене минуле свого роду.

— Величні чаклуни будували дивовижні міста, що ширяли просто над хмарами. Мудрі алхіміки створювали еліксири, які продовжували життя і зцілювали будь-які хвороби. А артефактори… вони могли без жодних зусиль змусити важкий метал співати, а величезне каміння — літати.

Олівія слухала його, затамувавши подих. Десь далеко внизу під схилом тихо шуміла гірська річка. У високій траві цвіркуни розгонисто починали свій вечірній спів.

— Але серце людини підступне й зажерливе, Лів, — набагато тихіше провадив Елрік, і в його світлих очах Олівія вперше помітила крижаний, ледь помітний відблисок прадавньої скорботи. — У ньому занадто легко проростає бур’ян заздрості та голоду. Ті правителі, хто жив на далеких околицях імперії та за безкрайнім Великим Океаном, захотіли безроздільно володіти Джерелами магії самі. Вони наївно думали, що первісну силу землі можна привласнити й назавжди замкнути, наче золото в залізній скрині. Вони почали бездумно, силоміць вичавлювати свої Джерела до останньої краплі, вимагаючи від стихії покори. І Джерела тих далеких материків просто не витримали знущань. Вони вибухнули від болю, в один день спопеливши саму реальність і пустивши цілі квітучі континенти під воду. Весь світ опинився за крок до повного зникнення, а велика Імперія Ейлан розсипалася, як розбита кришталева ваза від магічних бурь, що накотилися на наш берег.

Полум’я багаття сильно хитнулося від подиху нічного вітру.

— Тоді наш пращур, Алекс Верден, зробив єдине, що взагалі могло врятувати наш останній материк від такого самого вибуху й страшної долі загиблих земель за океаном, — Елрік важко зітхнув, міцніше обійнявши внучку за тендітні плечі. — Він силоміць загнав бурю під замок. Наклав велику Печать і перекрив артерію нашого єдиного Джерела тут, у Лорвені, змусивши силу затихнути заради порятунку всього людства. В Аурелі досі підло брешуть у підручниках, що Вердени просто вкрали у світу світло з власного егоїзму. Але Алекс тоді рятував їхні життя...

Дідусь на мить завагався, і його великі пальці ледь помітно тремтіли на її плащі. Його голос став зовсім тихим, майже таємним:

— Але знаєш, Лів... Алекс тоді вчинив правильно, рятуючи нас від знищення, але його нащадки згодом припустилися іншої, страшної помилки. Велика Печать мала бути лише тимчасовим джгутом, щоб зупинити катастрофу й дати змученій землі час заспокоїтися. Не можна було тримати серце планети зачиненим на довгі століття. Магія — це кров світу, вона обов'язково має вільно рухатися. Замкнена в Лорвені, вона почала повільно задихатися й марніти, ми самі витрачаємо її останні крихти в тілі нашого краю. Весь інший континент без циркуляції сили просто дичавіє, мерзне і кам'яніє від магічного голоду. Аурель тому й став жорстоким Пожирачем, бо він замерзає без світла...

Елрік зазирнув дівчинці прямо в очі, і в його погляді була пророча, важка глибина:

— Колись нашому світу конче знадобиться той, хто матиме сміливість виправити цю багатовікову помилку нашого роду, Лів. Хто знайде в собі сили зняти Печать Алекса, але не для того, щоб егоїстично випити Джерело чи закрити його в скриню, а щоб нарешті дозволити всьому Ейлану вільно й безпечно дихати разом із ним.

Він замовк на мить, пильно дивлячись на заграву багаття, а тоді значно тихіше додав:

— З часом на континенті залишилося лише два великих королівства — Аурель і Сільдра. Вони віками запекло боролися між собою за право панувати, але ображена магія не дозволила їм забрати своє серце.