Глава 4. Зустріч із реальністю

Площа перед замком нагадувала декорації до фільму про кінець світу. Розкисла земля, похилені вози й купка місцевих жителів, які дивилися на мене з неприхованою цікавістю та ворожістю. У центрі виділявся великий чоловік із густою бородою і руками, огрубілими від важкої праці — староста. Він не вклонився. Він просто схрестив руки на грудях.

— Графиня? — усміхнувся він. — І що така «ніжна» забула на нашому болоті? У нас тут не столиця, тут працювати треба, а не сукні пачкати.

Натовп за його спиною схвально загудів. Я повільно пройшла вперед, не звертаючи уваги на багнюку, що чавкала під ногами. Я бачила їхній страх, прихований за грубістю. Вони боялися не мене. Вони боялися змін, які я принесу.

— Я приїхала не для того, щоб пачкати сукні, — мій голос звучав спокійно, майже буденно. — Я приїхала, щоб розібратися, чому мої землі, які за всіма документами мають приносити дохід, перетворилися на пустку.

Я підійшла до нього впритул. Староста мимоволі відступив.

— Ви кажете «болото»? — я вказала на низину за селом. — А я бачу погану систему дренажу і небажання використовувати торфовища, які можуть обігріти всю округу і принести нам гроші. Ви вважаєте, що я «ніжна»? Добре. Укладімо угоду.

Я оглянула присутніх.

— Хто з вас хоче отримувати нормальну плату, а не перебиватися з хліба на воду?

На площі повисла тиша. Староста відкрив рот, щоб щось заперечити, але я його випередила:

— У вас є два варіанти. Або ви продовжуєте «виживати» тут, поки Нортвуд не розвалиться остаточно, або ми починаємо працювати. У мене є знання, як зробити це місце квітучим. Але мені потрібні люди. Сміливі люди.

Я бачила, як в очах у декого з них загорівся інтерес. Це була перша перемога. Староста, якого звали Ганс, мовчав довго. Його погляд, спочатку насмішкуватий, тепер став підозрілим. Він озирнувся на своїх людей, потім знову подивився на мене.

— Дренаж? Торф? — пробурмотів він, потираючи неголене підборіддя. — Ви говорите речі, про які не знають навіть наші мужики, які все життя прожили тут.

— Тому що ви звикли дивитися під ноги, а не на карту земель, — я не дала йому перехопити ініціативу. — Якщо ми почнемо прокладати канали до того, як прийдуть весняні талі води, ми врятуємо посіви. Ви ж втрачаєте половину врожаю через те, що поля затоплює, правда?

Ганс сіпнувся. Це було попадання в «яблучко».

— Звідки ви... — почав був він.

— Неважливо звідки. Важливо, що я знаю рішення.

Я розвернулася, збираючись іти назад до замку, але на порозі обернулася:

— Завтра на світанку я чекаю на вас, Гансе, і ще п’ятьох чоловіків, які не бояться забруднити руки в роботі. Ми почнемо обхід північної низини. Якщо ви не прийдете — я знайду того, хто захоче заробити. А ви залишитеся зі своїми боргами й далі звинувачувати в них «столичних штучок».

Я пішла, не чекаючи відповіді. Моє серце шалено калатало в грудях. «Вероніко, ти щойно найняла людей, яких у тебе немає, для роботи, про яку ти читала тільки в статтях з агрономії». Але я відчувала: це початок. Вперше за довгий час я не просто «виживала» — я керувала процесами.