Глава 3. Холодний прийом

Колеса карети з противним скреготом зупинилися. Двері розчахнулися, і в салон увірвалося крижане повітря, що пахло сирою землею та хвоєю. Я вибралася назовні, ледь втримуючи рівновагу в довгій дорожній сукні. Тіло ломило після кількох днів шляху, і я почувалася абсолютно розбитою, але я мала триматися.

Нортвуд… Я дивилася на нього і відчувала, як всередині згасає остання іскра надії. Величезний замок, колись величний, тепер більше нагадував скелет мертвого звіра. Стіни вкривав лишайник, вікна зяяли чорними дірами, а навколо простягалося те саме «болото» — сіра, похмура пустка, затягнута низькою хмарністю. Я обхопила себе руками за плечі. Холод пробирався під шкіру. «Отже, Вероніко, — сказала я собі, вдихаючи пронизливе повітря. — У тебе є: замок-розвалюха, купка невдоволених селян, яких я поки що не бачу, і відсутність будь-якої підтримки з боку чоловіка-імператора».

Я зробила крок розкислою дорогою. Чоботи відразу пов’язли в багнюці. Я підняла голову й подивилася на похмурий фасад замку.

— Ти не вб’єш мене, Нортвуд, — прошепотіла я в порожнечу. — Я зроблю з тебе золоте місце. Просто щоб подивитися на обличчя Кайдена, коли він приїде по мою голову і знайде тут квітучий край.

Я попрямувала до масивних дубових воріт. Вони виглядали так, ніби їх не відчиняли з минулого століття. Скрип металу об камінь відгукнувся відлунням, яке, здавалося, розбудило саме прокляте місце. На ґанку нас зустріла група людей. Точніше, людей, які виглядали так, ніби вже змирилися з тим, що тут — їхня могила. Старий у поношеній лівреї, згорблена жінка з відром і двоє чоловіків у брудних робочих фартухах. Їхні погляди були красномовнішими за будь-які слова: «Ще одна аристократка, яка поплаче і поїде за день».

Я випрямила спину. У грудях все ще калатало серце, але я змусила себе заспокоїтися. «Вероніко, досить розкисати. Ти тут не для того, щоб плакати. Зберися. Твоє життя — це вже не роман, який ти колись читала. Це реальність, і ти маєш її змінити».

Я згадала свій статус: після весілля я стала Імператрицею, але Нортвуд — моє родове володіння, і саме тут, на цих землях, мій справжній титул мав куди більшу вагу, ніж столичний. У столиці я була лише номінальною Імператрицею, чужою і непотрібною. Але тут, у Нортвуді, я — єдина законна влада.

— Я — графиня Нортвудська, — мій голос прозвучав владно, перекриваючи виття вітру. — І мені потрібно, щоб хтось нарешті показав мені цей замок. А після цього — принесіть усі рахунки за останні три роки. Кожну книгу, кожен запис.
Старий, мабуть, економ, кліпнув, не вірячи своїм вухам.

— Рахунки, міледі? Але... у нас немає рахунків. Тільки борги.

— Тим краще, — я зробила крок до нього, дивлячись прямо в очі. — Борги — це теж цифри. А з цифрами я працюю краще, ніж будь-хто в цьому королівстві. Ведіть.

Коли я переступила поріг, замок зустрів мене затхлим холодом. Але всередині я вже будувала план. «Якщо тут тече дах, значить, нам потрібен тесляр. Якщо люди голодують, значить, треба перевірити запаси й знайти, що можна продати…»

***

Старий економ, чиє ім’я, як я з’ясувала пізніше, було Томас, дивився на мене так, ніби я звалилася з місяця.

— Ви... ви справді приїхали, міледі? — пробурмотів він, нервово терблячи ґудзик на своїй лівреї. — Графині не бували в Нортвуді з часів вашого прадіда. Ми думали, що ви просто надішлете лист із наказом продати залишки майна...

Я зупинилася посеред величезного холу. Крізь тріщини в стелі пробивалося денне світло, освітлюючи порошинки, що кружляли в морозному повітрі. Тут пахло сирістю й безнадією.

— Я тут, — відповіла я, знімаючи рукавички. — І я планую тут залишитися. Томасе, я ніколи не була в Нортвуді. Я не знаю цього замку, не знаю, що тут залишилося, і вже тим паче не знаю, де знаходяться документи.

Слуги обмінялися переляканими поглядами.

— Але ви ж... ви господиня, — прошепотіла жінка з відром. — Хіба вас не вчили управляти землями?

— Мене вчили багато чому, — я холодно посміхнулася. — Але управління «болотом» — це мій особистий виклик.

Я підійшла до похиленого столу, що стояв у кутку холу. На ньому лежали карти, документи, товста книга — гросбух. Я відкрила її, і цифри, написані тремтячою рукою, попливли перед очима. Збитки, витрати на стайні, яких давно немає, податки, які ніхто не платив із минулого століття...

«Це не замок, — подумала я, дивлячись на сторінки. — Це немов величезний, дірявий кошик, з якого витікають залишки колишньої величі. Але якщо я знайду причину витоку... я зможу її залатати».

— Томасе, — я закрила книгу з таким гуркотом, що слуги підстрибнули. — Мені потрібен кабінет. Натоплений, зі свічками й чистим папером. І ще... мені потрібно знати, хто з місцевих жителів тут найвпливовіший. Хто насправді керує тим, що відбувається за межами цих стін?

— Староста села, міледі, — старий зковтнув. — Але він навряд чи стане розмовляти з... з вами.

— Стане, — відрізала я. — Тому що в нього, як і в мене, немає вибору.

Коли слуги нарешті вийшли, я знесилено опустилася на жорсткий дерев’яний стілець. Тиша, яка накрила мене, була не спокійною — вона була гнітючою. Свічки, які Томас залишив на столі, мерехтіли, відкидаючи довгі тіні на потріскані стіни.

Я закрила обличчя руками. Десь там, у моєму минулому житті, зараз, можливо, йде дощ, колишній чоловік підписує черговий контракт по роботі й радіє розлученню, і я… я б просто лягла спати, мріючи зникнути. Тут я не могла собі дозволити навіть розкіш слабкості.

«Це не сон. Не знаю як я опинилася в цьому місці. Але не час розкисати», — знову сказала я собі, вдихаючи холодне повітря. «Тепер ти — Ізабелла Нортвудська. Ти у засланні. І якщо ти не хочеш померти тут від голоду або холоду, тобі доведеться стати тією, ким ти завжди хотіла бути — людиною, яка бере на себе відповідальність за своє життя».

Я підняла голову і вдивилася у своє відображення в каламутному дзеркалі навпроти. Мідне хвилясте волосся, втомлені, але гострі очі. У цій жінці було щось від мене колишньої — і цього мало вистачити. Не гаючи часу, я схилилася над столом, поринаючи в пожовклі карти та забуті звіти.