Глава 1

Голова розколювалася так, ніби в неї забили десяток іржавих цвяхів. Я спробувала потерти скроні, але зап’ястя здзвеніли металом. Холод заліза прошив тіло наскрізь.

— Отямилася, нарешті, змія підколонна, — пролунав за дверима грубий бас. — Скоро імператор прийде. Сподіваюся, він не стане довго церемонитися і велить відрубати їй голову до заходу сонця.

Я розплющила очі, часто кліпаючи. Кам’яне склепіння, сирість, запах плісняви. Це не моя квартира. Де мої шпалери? Де запах ванілі від свічки? Я різко сіпнулася, але ланцюги, що утримували мене в якомусь незручному положенні, боляче вп’ялися в шкіру.

«Галюцинація. Просто дуже реалістичний сон. Я перебрала з вином, і тепер мій мозок малює мені середньовічний кошмар», — відчайдушно подумала я.

Я вщипнула себе за руку. Боляче. По-справжньому боляче. Я придивилася до своїх рук — шкіра була блідою, тонкою, із синюватими жилками, а на безіменному пальці виблискувало кільце з масивним сапфіром, якого в мене ніколи не було. Це були не мої руки.

Усередині щось обірвалося. Пам’ять — чужа, але лякаюче ясна — почала напливати, як чорна вода. Я згадала його обличчя, згадала ненависть в очах чоловіка, згадала отруту в кришталевому келиху, який я нібито піднесла до його губ…

«Ізабелло…» — шепнула свідомість.

Мене затрясло. Я знала це ім’я. Я знала цю історію. Це була та сама книга, яку я читала всього пару годин тому. «Імперія Попелу: історія забутої імператриці». Ізабелла Нортвудська — головна «злодійка», чия смерть відкриває сюжет для «правильної» героїні.

— Ні, ні, ні… — прошепотіла я, відчуваючи, як паніка стискає горло. Це був не сон. Це був чийсь злий розіграш, прокляття, божевілля — що завгодно, але тільки не реальність! Але холод каменю був надто справжнім, а тяжкість кайданів — надто відчутною.
Я заплющила очі, намагаючись знайти в собі ту Вероніку, яка ще вчора плакала через розлучення. Але вона ніби розчинилася. На її місці всередині оселився крижаний, розважливий холод. 

«Добре, — я видихнула, розплющуючи очі й зустрічаючись поглядом з охоронцем крізь прути ґрат. — Якщо це шанс на нове, друге життя, я не дозволю йому закінчитися на ешафоті»

У цей момент важкі двері зі скрипом відчинилися. В камеру увійшов стражник, грубо смикнув мене за плече:

— На вихід. Імператор чекає.