Пролог: точка неповернення

Двері суду зачинилися з глухим, остаточним стуком, відрізаючи мене від людини, яку я колись знала до дрібниць. У сумці лежало свідоцтво про розірвання шлюбу — тонкий аркуш паперу, що перетворив сім років мого життя на «ніщо».

— Ми просто не підходимо одне одному, Вероніко, — його слова в залі суду звучали не як звинувачення, а як констатація факту. — Ти зациклилася на дітях. Ти стала одержима. Спочатку лікарі, потім нескінченні курси... Я більше не впізнаю свою дружину.

Він мав рацію. Я справді нещодавно пішла з посади інженера-логіста, промінявши кар’єру на графіки базальної температури та нескінченні коридори репродуктивних клінік. Ми були здорові — так казали всі лікарі, розводячи руками. «Це психологічний блок», — твердили вони. «Тобі потрібно просто розслабитися», — вторили подруги. Але як можна розслабитися, коли твоє життя — це постійне очікування дива, яке так і не сталося?

Я вийшла на вулицю. Дощ просочував одяг холодом, але я його не відчувала. Всередині мене була лише дзвінка порожнеча. Я не просто втратила чоловіка — я втратила ту версію себе, яка вірила в планування, успіх і контроль. Тепер я була «бракованою», жінкою, чиє головне «проєктування» - створення сім’ї - провалилося з тріском.

Щоб не збожеволіти від тиші в порожній квартирі, я зайшла до цілодобової книгарні, яку часто відвідувала, коли хотіла втекти від реальності. Книги були моїми єдиними безмовними друзями. Я годинами блукала між стелажами, шукаючи історію, де все було б логічно. Де герої, на відміну від мене, знали, що робити. Мій погляд упав на масивний том у потертій бордовій палітурці: «Імперія Попелу: історія забутої імператриці».

Вдома було нестерпно тихо. Я сіла на підлогу біля вікна, відкрила пляшку вина — просто щоб перестати безкінечно прокручувати в голові діалоги із суду — і розгорнула першу сторінку. Історія Ізабелли, яку зрадили всі, кого вона любила, відгукнулася в мені гострим, майже фізичним болем. Я читала, не помічаючи, як порожніє келих, як сльози застеляють літери. Ізабеллу теж вважали «порожньою», нездатною дати Імперії спадкоємця, і зневажали за її спроби завоювати любов чоловіка. Вона не була головною героїнею книги, як же безглуздо її підставили й підвели на ешафот. Я бачила у її відчаї себе.

«Ізабелла не хотіла смерті, вона просто хотіла бути потрібною», — прошепотіла я, відчуваючи, як світ навколо починає підозріло пливти. — «Якби в мене був шанс… якби я могла стати тією, хто не зламається… якби я могла почати все спочатку».

...Я закрила обличчя руками, дозволяючи собі нарешті розридатися. Сльози застеляли очі, я бачила текст крізь пелену, і кожне слово про долю Ізабелли віддавалося болем у скронях. «Вона не хотіла смерті, вона просто хотіла бути потрібною», — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі здавлює спазм.

Я схопилася з підлоги, щоб піти до кухні за водою, але ноги заплуталися в пледі. Темрява в квартирі була майже повною, я не помітила як вже звечоріло — я навіть не ввімкнула світло, потонувши у своїх думках. У цей самий момент за стіною почулося дивне шипіння, а потім — оглушливий гуркіт. Старі труби, які я тижнями збиралася замінити, але все відкладала через «важливіші» справи — репродуктивні клініки та суди — не витримали.

Вибух пари був миттєвим. Гарячий потік збив мене з ніг. Я посковзнулася на вогкій підлозі, втратила рівновагу і в падінні незграбно вдарилася скронею об край масивного книжкового стелажа.

Останнє, що я пам’ятаю — це хрускіт власної свідомості й думку, що промайнула, як іскра: «Який ідіотизм. Померти вдома, навіть не дочитавши книгу».