Крапля друга

— Що, якщо я відмовлюсь? — після важкої розмови я нарешті поставила питання, яке шкрябало мені піднебіння. Очі все ще пекли від кількості пролитих сліз, але хоча б гикавка минула.

Ощасливити мене тим, що я мертва, було недостатньо. А ось поставити мене перед фактом, що я мушу відправитись у довгу, важку, сповнену небезпек подорож, в компанії незнайомих особистостей — забило останній цвях в домовину мого серця...

Я не хочу нічого робити. Чому мене покарали, коли я ні в чому не винна? Бо я слабка людина? Чому? Чому? Чому?

— Помруть тисячі істот, — Іпполіта, саме так її звали насправді, роздивлялась власні нігті, виглядаючи знудьгованою, — якщо пощастить, проживеш ще років вісімсот, спостерігаючи за вимиранням всього живого й в кінці залишишся один на один із спустошеними та розореними землями.

Її слова лягли на плечі, притискаючи до дивану моє і без того ослабле тіло. Хотіла б я сказати, що розчарувалася в ній, але куди вже більше.

Не дарма я атеїстка. Боги створювали свої світи, пісочниці для ігор, і вони ж покидали їх, відділяли, ховали. Робили з них покарання. Не для Іпполіти, їй, здається, нічого не вартувало перенести мене сюди, як ляльку у новий будиночок.

— А що буде, якщо я не знайду всіх “провідників”? — останнє слово я виділила, зробивши пальцями лапки. Я докладала усіх зусиль, щоб звучати сміливо. — Я знову помру? Мене розірве на дрібні шматочки?

Як той стейк. Я цілком можу це уявити, після всього, що вже встигла побачити.

— Ти іноді таке дурне ляпаєш... — вона підперла щоку долонею, махнувши вільною рукою, наче моє питання здалось їй абсурдним. — Ми з сестрами зробили усе від нас залежне, щоб ти зі всім справилась й жила довго та щасливо: по-перше, п’ять — твоє щасливе число; по-друге, з урахуванням можливих варіантів майбутнього, ми обрали ідеальних для тебе супутників життя...

— Про таке ти не згадувала.

— Чи не супутників. Навіть одного доторку буде достатньо, — Іпполіта безпечно пожала плічком, відкинувши блискуче волосся. — Головне для тебе — це дістатися до місця, де наклали прокляття, і знайти спосіб розвіяти його, а після роби усе, чого душа бажає. Перед тобою будуть відкриті усі можливості.

Я закотила очі, хоча вони напевно так спухли, що не відобразили моїх істинних почуттів. Гнівних, гірких почуттів зради. В її устах все звучало оманливо легко, хоч вона не поспішала пояснювати мені більше.

— Узурпація влади звучить гарно, — вона не посміялась, а я намагалась не кривитися від огиди.

— Аби було що узурпувати, люба, — вона піднялась, озираючись по сторонах, вона імітувала пошуки чогось надзвичайно важливого серед своїх земних дрібничок. Ніби не могла отримати це за секунду зі своїми здібностями. — Я б страшенно хотіла побути з тобою ще трішки, але час не стоїть на місці навіть для мене. — Вона посміхнулась з тим особливим виразом обличчя, з яким розповідала мені плітки за келихом. — Щиро кажучи, він постійно десь тиняється, не надто надійний тип. Скоро світанок і мені варто повернути тебе, але... перед прощанням обери три подарунки. Будь-що, я дам це тобі, навіть якщо доведеться просити батька.

Так, звісно, будемо просити подачки у того, хто нас покарав. Мені б хотілось продемонструвати свій норов, але...

— А можна відкласти бажання? Варто обдумати це більш ретельно.

— Я ще довго не зможу вийти з тобою на зв’язок, — що ж, можна сказати, що залишилось два бажання. — У тебе ще є трішки часу подумати, доки я пошукаю дещо.

І я намагалась, правда намагалась зібрати думки до купи і згадати будь-яке фентезі, що коли-небудь потрапляло мені на очі. А його було досить мало, бо художня школа забирала добіса багато часу та сил.

Хотілось би мені попросити у неї щось таке, що б вирішило усі мої проблеми одразу, і, дивлячись на чудернацьку люстру, я ледве стримувала себе, щоб не побажати у неї власної смерті. Звільнення від цього всього... Але Іпполіта сіла біля мене, задоволено посміхаючись. Вкотре поглянувши на пустий зап’ясток, щоб перевірити час, я зрозуміла, що далі тягнути не вийде.

— Дай мені якийсь словник, — я закусила губу, обводячи очима предмети у кімнаті. Ох, скарбничка-поросятко, що я колись дарувала. — Гроші чи будь-який їх еквівалент. І якийсь бездонний рюкзак..?

Не знаю, чого вона очікувала, але Іпполіта видихнула з полегшенням, почувши мої прохання. Вона підняла руку, на її пальцях замерехтіло світло і повітря довкола затремтіло.

Переді мною з брязкотом приземлився мішечок в колір моїх черевиків, перев’язаний червоним шнурком з китицями. Поруч вона обережніше поклала просте на вигляд кільце з червоним камінцем.

— Тут є аліадські монети та коштовне каміння, яке ти зможеш обміняти у гномів, — вона не згадувала до цього гномів. Бляха. Гноми! — Гаманець зачарований, тому завжди буде відновлюватися. Не загуби його, бо це може погано закінчитися. Каблучка має майже необмежений простір, але не клади туди нічого живого, воно застигне у часі. — Богиня схилилась до мене і я ледве стрималась, щоб не відскочити подалі, коли вона обійняла мене за шию та поцілувала в лоб. — Це допоможе тобі розуміти. А тепер... До зустрічі, Рута.

Мало того, що я слухала її в піввуха, то ще й відповісти не змогла, стискаючи зуби від обриди. Хоча я хотіла обійняти її у відповідь, десь глибоко в середині себе я це визнавала.