Епілог

 Справжній люкс — це не бренд

Коли портал остаточно схлопнувся, забравши з собою останній лист, написаний пером на пожовклому пергаменті, Марія відчула порожнечу. Її чорний Porsche, який раніше здавався вершиною досягнень, більше не приносив задоволення. Швидкість втратила сенс, якщо ти не летиш до когось, хто розуміє ціну кожного моменту.

Вона годинами просиджувала в архівах, шукала його ім’я в підручниках історії, сподіваючись знайти бодай згадку про те, що він не забув їхню ніч. Але реальність була іронічнішою за будь-яку магію Аделаїди.

Чергове замовлення. Той самий кур’єр, що в переддень Нового року затримався з доставкою колекційних туфель, знову нагадав про себе. Тоді він розлютив її до нестями: з пихою самозакоханого нарциса та безглуздо-претензійним прізвищем Кавіньяк, просто переплутав адресу, змусивши її чекати зайву годину. Тоді Марія витратила сорок хвилин, аби «розмазати» нахабу по стінці та поставити на місце. Вона не здогадувалася, що саме його Аделаїда обрала, як нове втілення Фредеріка.

Він же привіз їй новий айфон. Але Марія, не глянувши на нього, забрала коробку — вона шукала кронпринца на сторінках фоліантів, не помічаючи його під козирком бейсболки.

І ось — третій дзвінок. Кур’єр геть знахабнів.

— Я не встигаю до вашого району. Якщо хочете отримати свій пакунок сьогодні — під’їжджайте до станції метро «Золоті ворота». Буду там за десять хвилин, — кинув він у слухавку і відключився.

Спочатку Марію це неабияк роздратувало. Її, Марію Княжинську, змушують їхати в метро?! Але раптом вона подумала: «А чому б і ні? Я ж жодного разу там не бувала. Можливо, це і є та сама "відсутність привілеїв", про яку казала Аделаїда».

Вона спустилася під землю, відчуваючи, як важкий перстень на пальці починає приємно гріти шкіру. Посеред натовпу, біля колони, стояв хлопець в звичайній куртці, з затертим наплічником і дешевими навушниками, з яких ледь чутно долинав клавесин.

Марія зупинилася в кроці від нього. Та сама горда посадка голови, той самий погляд, що дивиться на світ як на особисту власність, але тепер — без білил і напудреної перуки.

— Кавіньяк? — тихо покликала вона. Він повільно повернувся. Губи вигнулися в ту саму знайому, нестерпну й водночас чарівну посмішку. 

— Мадам... — вимовив він, і в цьому слові було більше впізнавання, ніж у тисячі сторінок підручників історії. — Ви запізнилися. А я не люблю чекати.

Марія не стала кричати. Не вимагала пояснень чи виправдань. Вона просто підійшла впритул, ігноруючи потік людей навколо.

— Ви дивитеся на мене так, ніби я — пляма на вашому наплічнику, — прошепотіла вона їхню фразу.

— Можливо, — усміхнувся він, знімаючи навушники. — Але це дуже симпатична пляма.

У його очах Марія нарешті побачила не викривлене дзеркало своєї пихи, і не блиск золотої клітки 18-го століття, а себе саму — дівчину, яка нарешті знайшла щось цінніше за Porsche та брендові сукні. І їхню справжню історію, яка тільки-но починалася на платформі київського метро.