Глава4

У полоні шовку та хрому.  Битва за артефакт

Марія, зрозумівши, що цей пихатий «пудель» тримає на пальці її квиток додому, різко кинулася вперед. 

— Віддай це мені! — вона вчепилася в його руку, намагаючись зірвати перстень з чорним опалом. Фредерік, неочікувано спритний, відштовхнув її, але в цей момент з таємної кишені її корсета випав iPhone — той самий, яким Марія всього хвилину тому демонстративно розмахувала перед носом кронпринца, а потім нашвидкуруч сховала туди. Магія Аделаїди, що дбайливо перенесла її особисті речі, не встигла втримати його на місці.

Фредерік підхопив гаджет швидше, ніж вона встигла зреагувати. — Що це за чаклунське дзеркало? — він крутив смартфон, заворожений чорною гладдю екрана. — І про яке «двадцять перше сторіччя» ти лепетала, божевільна дівчино? 

— А ти думаєш, який сьогодні рік, Ваша Високосте? — виплюнула Марія, поправляючи розпатлане волосся.

— Одна тисяча сімсот вісімдесят четвертий від Різдва Христового, — без жодного сумніву заявив він. — А ти, очевидно, вдарилася головою об карету. 

— А от і ні! Дві тисячі двадцять п’ятий! Тридцять перше грудня, — Марія раптом завмерла. — Боже, сьогодні ж Новий рік… До речі, а ви його взагалі святкуєте, чи тільки дзеркала б’єте?

Фредерік примружився. Він почав прискіпливіше її розглядати. Підійшовши ближче, кронпринц взяв Марію за руку — не як джентльмен, а як дослідник.

 — Що це за кігті? — він з огидою й цікавістю торкнувся її ідеального неонового манікюру. — Навіщо ти відростила ці рогові пластини? Це хвороба? Чи ти збираєшся дертися по стінах?

— Це манікюр, темнота! У моєму часі це коштує як половина твого камзола.

Таємна вечеря та обмін світами

Зрештою, цікавість перемогла пиху. Фредерік, заворожений тим, як екран iPhone спалахнув від дотику Марії, запропонував перемир'я. Вони присіли на його величезне ліжко під балдахіном.

— Зараз я тобі все покажу, — пробурчала Марія. Вона кумедно підгребла неосяжні шари своєї сукні та з допомогою Фредеріка видерлася на високий матрац, хоча в процесі відмахувалася: — Я й сама можу, кронпринце! Ти ж велике цабе, а я так — проста мажорка з майбутнього.

Вона гортала галерею. Фредерік дивився на фотографії Дубая, літаків та хмарочосів, ніби на галюцинації. Коли Марія випадково пролистала до фото свого чорного Porsche, він буквально залип. 

— Що це за звір? Це... металевий кінь?

— Це моя карета, — знущально посміхнулася вона. — Послухай, Фреді. Якщо ти допоможеш мені повернутися, я заберу тебе з собою. Покатаю. А будеш чемним — навіть навчу кермувати.

Він розповів їй секрет персня. Це був парний артефакт — портал, що відкривається лише чотири рази на рік, і перший день Нового року був одним з них.

Коли Марія, втомившись від «нафталіну», почала розшнуровувати важку сукню прямо посеред покоїв, у двері влетіла розлючена фрейліна. Побачивши напівроздягнену дівчину на ліжку принца, вона влаштувала істерику на три октави й вибігла, грюкнувши дверима.

— Вибач, — Фредерік зітхнув, допомагаючи Марії з корсетом. — Це моя коханка. Софі де Морне. У неї жахливий характер.

— Співчуваю. У нас у 21-му столітті таких називають «токсичними», — відрізала Марія.

На брудершафт з історією

Вечеря в залі була магічною. Камін, сотні дзеркал, що відбивали вогонь, і тиха розмова.

— Ви дивитеся на мене так, Ваша Високосте, ніби я — пляма від дешевого вина на вашому оксамитовому камзолі, — Марія зухвало підійшла впритул, ігноруючи всі правила етикету. — Але новина для вас: світ навколо — не ваше дзеркало. А цей замок — не музей імені вашого ідеального профілю. До речі, у вас комір криво стоїть. Аріведерчі!

Фредерік не розсердився. Він повільно відпив вино і відповів:

— Ви кажете, що я запертий у золотій клітці, Мадам? Можливо. Але моя клітка зроблена з історії та обов'язку. Ваша ж — з металу та скла вашого автомобіля. Ми обоє в’язні, просто мої ланцюги викувані ковалем, а ваші — дизайнерами. 

— «Мадам», серйозно? — Марія розсміялася й навчила його пити на брудершафт, сплітаючи руки з келихами, а Фредерік подарував їй свій перстень.

Повернення

В мить, коли годинник на вежі почав бити північ, перстень на руці Марії спалахнув. Простір розірвався. Вони опинилися у 2026 році, на порожньому нічному шосе під величезним місяцем. Марія посадила Фредеріка за кермо Porsche. Його очі світилися дитячим захопленням, коли він відчув потужність двигуна.

— Це краще за будь-яке полювання, — прошепотів він. Вони попрощалися на світанку. Короткий цілунок, холод металу персня — і він зник, залишивши в повітрі ледь помітний запах пудри.

Марія прокинулася у своїй спальні. Сонце заливало кімнату.

— Сон... Це був просто божевільний сон, — прошепотіла вона, розтираючи обличчя. Але, поглянувши на праву руку, Марія заціпеніла. На вказівному пальці виблискував масивний золотий перстень з чорним опалом.

Вона кинулася шукати свій iPhone, але його ніде не було. Залишився у 1784-му, як сувенір для Фредеріка. Марія зітхнула, відкрила ноутбук і замовила таку ж модель. Поки чекала, вона зайшла у Вікіпедію і ввела: «Рід Кавіньяк». На екрані з'явився портрет молодого чоловіка. Фредерік. У статті було сказано: «Несподівано в останні роки життя принц захопився кресленнями дивних самохідних машин і залишив після себе щоденник, де описував світ зі скла та металу».