Глава 3

Театр абсурду

— Ласкаво просимо додому, Маріє, — долинув далекий, наче з іншого світу, голос Аделаїди. — Тут етикет — це не примха. Це питання виживання.

Марія спробувала різко підвестися, щоб висловити все, що вона думає про цей «театр абсурду», але забула, що тепер на ній не звичне плаття-футляр, а шість шарів важкої тканини на сталевих обручах. Вона рвонулася вперед, заплуталася в нескінченних оборках і з гуркотом повалилася назад, зачепивши ліктем високу підставку з дзеркалом.

Кришталь впав на паркет з дзвоном, який здався Марії звуком пострілу.

Фредерік схопився з крісла, притиснувши долоні до своїх вибілених щік. Його перука з’їхала набік, надаючи йому вигляду божевільного пуделя. 

— Моє венеційське дзеркало! — заверещав він так тонко, що поблизу ледь не тріснув графин. — Ти... ти, криворука потворо! Ти знаєш, скільки ліврів воно коштувало?! Я звелю виставити тебе на стайні, щоб конюхи навчили тебе грації!

Марія, борсаючись у морі шовку, як перевернута на спину черепаха, нарешті вивільнила руку і відкинула з обличчя пасмо розпатланого волосся. Її очі палахкотіли люттю. Жодна консультантка, жодна «світська левиця» і вже тим більше цей напудрений індик не мали права так з нею поводитися.

— Слухай сюди, ти, фрік у маскарадному костюмі! — гаркнула вона, намагаючись знайти опору на слизькій підлозі. — Я не знаю, що це за дешевий квест і хто тобі платить за цю роль, але якщо ти зараз же не прибереш від мене цей свічник, я засуджу тебе так, що ти свої шовкові труси будеш до кінця життя на аукціонах викуповувати!

Фредерік занімів. Його очі стали круглими, як монети. Він ніколи в житті не чув таких слів — «фрік», «квест», «шовкові труси» — але інтонація Марії була йому цілком зрозумілою. Це була інтонація людини, яка вважає себе господарем ситуації.

— «Фрік»? — прошепотів він, і його обличчя почало набувати відтінку гнилої сливи під шаром білил. — Ти... ти назвала МЕНЕ, Фредеріка Луї-Франсуа де Кавіньяка, «фріком»? У моєму власному будуарі?!

— Так, саме так! — Марія нарешті стала на одне коліно, хоча спідниця продовжувала жити власним життям, намагаючись її задушити. — Подивися на себе в уламки!  Фредеріку‑Альбере‑Луї де Кавейне… чи як тебе там… Ти виглядаєш як передозований клоун на дитячому ранку. Прибери свою косметику і йди вмивайся, поки я не викликала поліцію!

— Гей, ти! Опудало в пір’ї! — заволав він, так різко сіпнувшись, що грим посипався з його щоки, залишивши смугу, ніби від удару шпаги. — Як ти смієш, ти, безродна… тліюча тінню провінції, перекручувати моє високошановане ім’я?! Я — кронпринц Арманьяку та Верхньої Гасконі! А ти… А ти… ти навіть свій корсет правильно не вмієш застібнути! 

— А ти спокійно ковтай свою гірку слюняву отруту, — холодно кинула Марія, мружачись на його ображене, перекривлене обличчя з такою собі смішною ненавистю. — Бо, знаєш, тепер не носять корсетів. Двадцять перше сторіччя… Сподіваюся, ти не забув, як у своїх хвилинних поривах пристрасті щоразу здираєш зі своєї подружки її силіконовий ліф і жбурляєш куди попало? Бо, гм… подивися на себе — розумник знайшовся! Цікаво, надовго тебе вистачає? На скільки заходів? Лялька розцяцькована.

Ці слова впали на нього, як жар на суху солому.

Він вибухнув.

— ТИ… ТИ… НІЧОГО НЕ ТЯМЛЯЧА ВИРОДЛИВА НІЧИЯ!!! — проревів він, так що у повітрі задзвеніли скельця. — Я… Я КРОНПРИНЦ! КРОНПРИНЦ, ЧУЄШ?! І ТИ НЕ СМІЄШ ТАК ЗІ МНОЮ ГОВОРИТИ!

— Ану тихо, кронпринце того, чого там у тебе, — Марія знехотя підвелася, відсовуючи спідницю, що вперто намагалася її підвернути. — Бо я зараз реально подзвоню.

Вона повільно, з театральною урочистістю, дістала з-за ліфа найновішу модель айфона, притримуючи його двома пальцями, ніби демонструвала доказ у суді. — Ти ж знаєш, поліція обожнює таких… декоративних персонажів.

Фредерік раптом затих. Це була та сама «напруга перед озоном», яку Марія відчувала в бутику, але тепер вона була набагато небезпечнішою. Він повільно підняв підсвічник, і його пальці, прикрашені перснями, тремтіли не від страху, а від ображеної до глибини душі гордості.

— Поліція? — перепитав він з хижою посмішкою. — О, ти маєш на увазі варту. Якраз доречно. Вони дуже люблять таких... екзотичних божевільних. Але перед тим, як вони тебе заберуть, я навчу тебе, що буває за образу честі роду Кавіньяків.

Він зробив крок до неї, і в цей момент Марія помітила, що на його руці блиснув точно такий самий перстень з чорним опалом, як в Аделаїди.

— Знаєш, — протягнув Фредерік, нахиляючись до її обличчя, — у тебе дуже дивна мова. Але я підозрюю, що після тижня в сирому карцері на хлібі та воді ти заговориш вишуканіше.