Глава 1

Чашка чаю з присмаком полину

Вулиці міста розрізали хижі фари Porsche 911 Turbo S кольору «глибокий чорний металік». Годинник на панелі приладів показував п’яту вечора. У цей передноворічний час сутінки вже починали густішати, затягуючи місто сизою димкою, хоча верхівки хмарочосів ще відсвічували міддю від останніх променів сонця. Тридцять перше грудня тонуло у вогкості та безглуздому передсвятковому хаосі, але Марія Княжинська бачила лише розмите мерехтіння вогнів. Вона стискала кермо так міцно, що шкіра на кісточках пальців побіліла.

Останній день року з самого ранку зустрів її вогкою мрякою та плямою від кави на улюбленій кремовій блузці. Відтоді все полетіло в прірву. Спочатку заздрісниця Інесса виставила в Instagram сторіз у такій же сукні, яку Марія готувала для вечірки, — довелося поспіхом замовляти нову й самій пробиватися крізь затори на інший кінець міста.

Потім — пекельна затримка з доставкою туфель. Кур’єр із пихою самозакоханого нарциса та безглуздо-претензійним прізвищем Кавіньяк переплутав адресу, змусивши її чекати зайву годину. Марія витратила ще сорок хвилин, аби розмазати нахабу по стінці й поставити на місце. «Вишенькою» на цьому гнилому торті стала істерика в салоні краси: майстер так і не зміг приборкати її волосся. Марія катастрофічно запізнювалася на корпоратив до Гліба, але його дзвінок перекреслив усе.

— Ідіот. Який же він кретин! — виплюнула вона в порожнечу салону. — «Тобі варто бути простішою», — передражнила вона, відчуваючи, як до горла підкочує гаряча хвиля гніву. — Простішою? Це каже людина, яка не може відрізнити вінтажне шампанське від дешевого ігристого пійла? Боже, за що мені це випробування?

Марія кинула погляд на заднє сидіння, де лежала розкішна сукня в чохлі. Вона планувала бути королевою вечора в їхній гучній компанії. А тепер?

— І що мені тепер робити? З'явитися самій? — процідила вона, істерично засміявшись. — Прийти до друзів, щоб весь вечір ловити на собі ці жалісливі погляди? «Ой, Маріє, а де твій ідіот? Ви знову посварилися?». Ну вже ні. Краще я проведу цей Новий рік з пляшкою «Крісталу» і своєю гідністю, ніж стану головним десертом для пліток!

Сльози розчарування підступали до очей, але Марія вперто не дозволяла їм пролитися — туш була надто дорогою, щоб марнувати її на чергову сварку. Усередині все тремтіло, нерви, натягнуті до межі, ось-ось мали зірватися. Їй конче потрібна була пауза. Термінова детоксикація від стосунків, людей і цього клятого свята, яке давно перестало бути радісним.

Вона почувалася приниженою не через сам розрив, а через зруйнований сценарій ідеального вечора, який вона так ретельно вибудовувала в голові. 

— Мені потрібно заспокоїтися. Просто кава. Подвійний еспресо в «Amour», і світ знову стане нормальним, — прошепотіла вона, різко повертаючи кермо у бік улюбленого закладу.

Porsche впевнено розрізав брудне місиво під колесами. Неонова сітка гірлянд, що обплітала вулиці, відбивалася на лобовому склі розмитими плямами, зливаючись з вологим снігопадом у дражливий калейдоскоп. Марія ігнорувала крижану кашу, втискаючи педаль газу в підлогу — вона прагнула лише одного: опинитися в тиші затишного кафе.

Але цей день, здавалося, поставив собі за мету довести її до божевілля. Коли чорний глянцевий ніс Porsche виринув з-за повороту, Марія побачила темні вітрини. На дверях «Amour», де зазвичай її зустрічали з напівпоклоном, висіла табличка: ««31 грудня працюємо до 15:00. З Новим роком!»

— Серйозно?! Ви знущаєтесь? — вона з силою вдарила долонею по керму. — Навіть кав’ярня мене кинула!

Чергове розчарування накрило її холодною хвилею. Марія вже збиралася втиснути педаль у підлогу і зникнути в передноворічних заторах, аж раптом, роздратовано піднявши голову, помітила дещо дивне. Трохи далі в тому ж ряду будівель, де ще вчора була пустка під оренду, тепер яскраво сяяв вітринами новий бутик. Над входом елегантно вигинався золотий логотип відомого бренду.

Це було неможливо. Абсолютно. Марія завжди знала, хто й коли відкривається в цьому кварталі. Але бутик був тут: зухвало новий, розкішний, наче з’явився просто з повітря. Його вітрини виблискували в теплих променях вечірнього сонця так, ніби заманювали не покупців — жертв. І Марія мимоволі пригальмувала.

Вона хижо припаркувала Porsche, ковзнувши між двома білими седанами. Вийшла з машини плавно, немов виринувши з іншого, вищого світу. Поправила комір пальта, вдихнула холодне, гостре, як скло, повітря й впевненим кроком рушила вперед. Її підбори владно клацали по вологій бруківці, відбиваючи ритм її роздратування.

Важкі скляні двері відчинилися без жодного звуку, впускаючи її в царство ідеальної тиші. Всередині бутик нагадував радше музейний зал, ніж магазин: мінімалізм, приглушене світло, що фокусувалося лише на манекенах, та ледь відчутний аромат дорогої шкіри й селективних парфумів. Марія звично окинула поглядом простір — її не вражали ні антикварні дзеркала в позолочених рамах, ні високі стелі з ліпниною. Для неї це був лише черговий «елітний» інтер’єр, де вона збиралася залишити кругленьку суму.

— Добрий вечір! Ласкаво просимо, — пролунав приємний, мелодійний голос.

Назустріч Марії вийшла дівчина-консультант. Вона виглядала бездоганно: стримана посмішка, ідеальна постава, жодної зайвої деталі в образі. На її грудях зблиснув бейджик, на якому чітко виднілося ім'я: «Світлана Кавейн».