Глава 17

Бостон. Апартаменти Майкла в Банку. 27 жовтня 1872 року.

Перемога має смак попелу. Це була істина, про яку не писали в газетах і не говорили в тостах. Коли ворог повалений, коли адреналін вивітрюється з крові, залишається лише порожнеча, яку треба чимось заповнити. Раніше Майкл заповнював її мріями про університет. Потім — планами помсти. Тепер там було лише відлуння пострілів і крижаний погляд жінки, яку він любив.

Майкл сидів у кріслі біля каміна, тримаючи склянку з віскі, до якого не торкався вже годину. У спальні було тихо. Лара не спала. Вона лежала спиною до нього, загорнувшись у ковдру так щільно, ніби це був кокон, що захищав її від інфекції. Він чув її дихання — рівне, але напружене. Вона не спала. Вона чекала, поки він піде. — Ларо, — тихо покликав він. Тиша. — Ми вижили. Шон мертвий. Ми перемогли. Лара повільно повернулася. У світлі вугілля, що тліло в каміні, її обличчя здавалося блідою маскою. Під очима залягли тіні. — Ми? — перепитала вона. Її голос був сухим, як осіннє листя. — Там, на кораблі... Я вбила людину, Майкле. Я натиснула на гачок. Я відчула, як віддача б'є в руку. Я бачила, як його очі згасли. — Ти врятувала мені життя. Це був самозахист. — Ні, — вона сіла на ліжку, притиснувши коліна до грудей. — Це була страта. Ти перетворив мене на вбивцю. Ти втягнув мене в свій світ настільки глибоко, що я більше не бачу світла. — Я робив це заради нас. Щоб побудувати імперію, де ми будемо в безпеці.

Лара гірко розсміялася. — У безпеці? Подивись на себе. Ти спиш з пістолетом. Ти перевіряєш їжу на отруту. Ти вигнав Енді, свого єдиного друга. І ти привів у наш дім цих... потвор. Пастора, який цитує псалми, здираючи шкіру. Алхіміка, який труїть дітей. І її. Вона підняла очі на Майкла. У них був не докір, а огида. — Кассандру. Я бачила, як вона дивиться на тебе. І я бачила, як ти дивишся на неї. — Вона професіонал, — відрізав Майкл, відчуваючи, як всередині закипає роздратування. — Вона корисна. — Вона така ж, як ти. Вона живиться смертю. Від тебе пахне нею, Майкле. Навіть після душу. Це запах крові, яку не змити. Не підходь до мене сьогодні. Я хочу спати.

Майкл дивився на неї хвилину. Він хотів підійти, обійняти, запевнити, що все буде як раніше. Але він знав, що бреше. Як раніше вже не буде. Лара кохала Михайла Корольова — амбітного, жорсткого, але живого хлопця. А в цьому кріслі сидів Майкл Кінг — архітектор терору. Він мовчки допив віскі, поставив склянку і вийшов з кімнати. Двері зачинилися з глухим стуком, відрізаючи його від останнього острівця нормальності.

Підвал Банку. Тир. 02:00 ночі.

Сон не йшов. Майкл спустився в підвал, де вони обладнали імпровізований тир і зброярню. Тут було холодно, пахло мастилом і порохом. Це був запах його нового життя. Він думав, що буде сам, але помилився. У кінці довгого коридору горіло світло. Кассандра "Гадюка" Вейл стояла біля столу, розбираючи свою гвинтівку. Вона була одягнена не в свій звичний мисливський костюм, а в просту білу майку і вільні штани. Її руде волосся було розпущене, спадаючи на плечі вогняним водоспадом. На блідій шкірі рук виднілися старі шрами і сліди від порохових опіків — карта її життя.

Майкл зупинився в тіні, спостерігаючи за нею. Її рухи були гіпнотичними. Вона пестила метал, наче коханця. Вона була хижаком у стані спокою. — Ти занадто гучно дихаєш для того, хто хоче підкрастися, — сказала вона, не обертаючись. Вона клацнула затвором, перевіряючи механізм. Майкл вийшов на світло. — Не спиться? — Адреналін, — вона знизала плечима, повертаючись до нього. Її зелені очі блищали в напівтемряві. — Після хорошого полювання важко заснути. Кров кипить. Тіло вимагає дії. А ти чому тут? Королева вигнала тебе з опочивальні?

Майкл підійшов ближче. Він сперся на стіл поруч із нею. — Лара втомилася. Вона не звикла до такого. — Вона слабка, Майкле. Вона красива, як порцелянова лялька, але ляльки ламаються, коли їх кидають у вогонь. А ми з тобою... ми гартуємося. Вона зробила крок до нього. Між ними залишилося менше півметра. Повітря між ними наелектризувалося. Це було не те ніжне тепло, яке він відчував до Лари. Це був жар доменної печі.

— Ти вбив Шона, — прошепотіла вона. — Я бачила, як ти бився. Ти не вагався. Ти насолоджувався цим. — Я робив те, що треба. — Не бреши мені, — вона поклала руку йому на груди, прямо на сорочку, під якою билося серце. — Не бреши собі. Тобі це сподобалося. Влада. Контроль. Момент, коли життя ворога згасає в твоїх руках. Це краще за секс, правда? Майкл перехопив її руку. Його пальці стиснули її зап'ястя, можливо, занадто сильно, але вона не відсторонилася. Навпаки, її зіниці розширилися. — Ти граєш з вогнем, Кассандро. — Я і є вогонь, Кінгу. І ти замерзаєш там, нагорі, зі своєю сніговою королевою. Тобі потрібне тепло. Тобі потрібен хтось, хто не буде дивитися на тебе як на монстра. Хтось, хто знає, що монстри — це єдині, хто виживає.

Вона рвучко наблизилася і поцілувала його. Це був не поцілунок. Це був укус. Жорсткий, вимогливий, зі смаком крові (вона прикусила йому губу) і металу. Майкл на мить завмер, але потім гребля прорвалася. Вся напруга останніх тижнів — страх, лють, самотність, відраза Лари — все це вибухнуло в ньому темною хвилею. Він притис Кассандру до столу, змітаючи деталі гвинтівки на підлогу. Гуркіт металу потонув у їхньому важкому диханні.

Це не було кохання. Це була війна двох тіл. Кассандра відповідала на кожен його дотик з дикою пристрастю. Вона дряпала його спину, впивалася пальцями в волосся, шепотіла йому на вухо речі, від яких звичайна людина збожеволіла б. Вона називала його "Богом війни", "своїм Драконом". — Покажи мені, хто ти, — хрипіла вона, зриваючи з нього сорочку. — Не стримуйся. Я не зламаюся. Я зі сталі.